Сторінка
3

Велика любов великого гетьмана в українському історичному романі: спроба ґендерного погляду

Розвиваючи на яскравому історичному фоні насичений авантюрний сюжет, М.Старицький із майстерністю психолога вдається до детального аналізу почуттів, що охопили Хмельницького. “Опьянёнными от восторга глазами смотрел Богдан на свою новую дочку; в груди его бушевала безумная радость, сердце сладостно билось, каждая жилка дрожала от счастья и млела… Сначала он возмутился было приливом нежданного чувства, неподобавшего закалённому казаку, семьянину; но потом оправдал его обязанностями побратима, клятвой, данной товарищу, что он будет любить и жалеть его дочь, как свою, а потом… потом он уже и не стал сдерживать бурного потока, охватившего его огненной лавой…” [6, 392]. “Богдан не хотел и боялся сознаться, что этот прелестный полувзрослый ребёнок произвёл на него, закалённого в бою казака, неотразимое впечатление. И трогательная забота о судьбе этой панночки, и нежная привязанность к ней объяснялись и оправдывались им клятвою, данною умирающему товарищу, – заменить сиротке отца… Но, тем не менее, все эти чувства мутили его ум трудными вопросами…” [6, 416]. „Богдан в умиленье не отводил глаз от этого распускавшегося цветка и незаметно, невольно упивался сладкой отравой” [6, 387].

Спочатку читачі сприймають Марильку очима Богдана, крізь призму його бачення й почуттів. Поступово автор розширює спектр засобів створення цього складного образу – це портретні деталі, міміка та жести, вміння грати й перевтілюватися, її внутрішні монологи, характеристики інших персонажів. Змінюється кут зору читача на героїню. В гармонійний образ янгола проникають демонічні риси. Ще перебуваючи під впливом своїх віщих снів, Богдан запитує сам себе: хто йому являється – янгол небесний чи сатанинське видіння, потім автор підкреслює щось котяче (а значить, відьмовське), щось лукаве в поведінці вже існуючої, реальної Марильки – гнучкий стан, м’які граційні рухи, звичка лежати, звернувшись клубочком, горнутися до Богдана, чаруючи його. “Инстинктивно, смутно сознавала Марылька, что производит впечатление своею красотой, и это сознание зажигало уже в детском сердце женскую радость, вызывало неведомый ещё восторг торжества власти; эти новые впечатления и смущали юную душу, и пробуждали врождённое полячке кокетство” [6, 387], „Она, полудитя ещё, уже начинала себя чувствовать женщиной, могущей своими чарами опьянять до экстаза других, даже старцев. Шепот страстей начинал бессознательно просыпаться в её сердце и манить чем-то таинственным, обаятельным, тем более что праздный ум её в одиночестве питался лишь фантазиями да волшебными сказками, полными заманчивых, неизведанных наслаждений” [6, 399-400].

Відьмовське в жіночому образі посилюється завдяки другорядним на перший погляд, але, насправді, дуже суттевим подіям – ворожка з Чортового Яру віщує Богдану нові доленосні події в житті після чотирирічної розлуки з Марилькою, одержаний невдовзі від неї лист дивовижними пахощами чарує і вабить скинути з себе тягар відповідальності за долю України, пробуджує темні почуття, бажання звернути з тяжкого шляху боротьби і лише пити з солодкого джерела кохання. “В его жизни и в общественных интересах минута была серьёзна; вершилась судьба горячо любимой им родины . Он напрягал все свои думы, чтобы разрешить предстоящие задачи, выбрать вернейший путь, предугадать будущее, но свое-вольные думы мятежно рвались и уносили его из тернистого пути в сказочные убежища неги и райских утех” [6, 564].

Нова зустріч з Марилькою відбувається у Варшаві, куди Богдан прибув для таємних перетрактацій з королем і канцлером Оссолінським. Побачення з коханою таємні і від того ще більш отруйні для героя. Гарячі хвилі невгамовної пристрасті затуманюють високу мету, не дозволяють зібрати розсіяні думки, він вже не в залі перетрактацій, він мріє увезти дівчину з собою. Поведінка Хмельницького під час варшавського візиту зумовлена напруженою внутрішньою боротьбою між особистими почуттями й обов’язком перед козацтвом. Таке ж фальшиве становище бентежить його душу й після поверенення додому: співчуття до страждань смертельно хворої дружини і, поряд з горем – радість нової любові, що рветься з грудей. Збентежений силою своїх почуттів, він ще не бачить і довго ще не побачить за маскою янгола справжне обличчя тої, яку так безтямно кохає. Цьому заважає те, що Марилька приймає православну віру і бере нове ім’я – Олена. Це підступне перевтілення щиро зворушує Богдана, він не відчуває обману. А ось читач вже помічає злі або лукаві вогники, що час від часу спалахують в очах дівчини, читає її корисливі підступні думки, що володіють нею і рояться в прекрасній голівці, ще не сказані нікому. Після смерті Богданової дружини вже й мешканці Суботова вражені метаморфозою: від покірної, люб’язної дівчини не залишилось нічого – лише зневажливий погляд холодних очей. Так, у чеканні нових бурхливих подій автор залишає свої героїв у першому томі трилогії. Значно наближає бурю саме перетворення Марильки в Олену (Троянську!!!).

Другий роман трилогії – „Буря” – ближчий до історичної правди. Зростає авторитет Б.Хмельницького серед козаків, він вже безумовний лідер і потай очолює підготовку до повстання. Ці події штовхають підступну Олену до Данили Чаплинського, ворога Богдана. Польска шляхтянка не в змозі зрозуміти його патріотичних волелюбних прагнень, вона мріяла про зближення Богдана з панством, навіть про його нобілітацію. Розчарувавшись в своїх надіях, Олена вже лине думкою в розкішні покої підстарости Чигиринського, знаючи, що заради неї закоханий Чаплинський готує напад на хутір Хмельницького, мовчить і чекає. Невдовзі “наїзд” було здійснено, а його головна винуватиця стає пані Чаплинською. Поховавши змордованого шляхтою сина, випадково уникнувши засідки Чаплинського, Хмельницький вирушив до Варшави, шукати правди в сеймі. Але почув там тільки сміх і жартівливі побажання знайти собі нову коханку. “Как раненый лев со стоном и рыканьем мечется в клетке и в бессильной ярости грызёт железные прутья и свою рану, так с искажённым от боли лицом стонал с хрипом в горле Хмельницкий, словно жалуясь, что не может разрушить одним взмахом руки этого пышного города, построенного кровопийцами… «Месть, месть до смерти!» – проносилось ураганом в его мозгу и сметало все мысли, все ощущения в один звук, в один стон” [7, 183, 178]. М.Старицький відразу ж пов’язує велику особисту трагедію Богдана з остаточним вирішенням головної справи його життя. Ще у варшавському шинку, заливаючи душевний біль горілкою, він лине думкою на Україну. Внутрішній монолог героя висвітлює читачеві витоки й мотиви його майбутніх рішень і вчинків: “Паркоксизм ярости, вспыхнувший у Богдана в посольской избе и бушевавший всю дорогу, начал, видимо, утихать и давать место определённому решению, зародившемуся в душе его давно, при разгроме Гуни, при зареве пожаров Потоцкого и Вишневецкого, при лужах родной крови; решение это возрастало смутно при ужасах насилий, следовавших за приговором на Масловом Ставу, и созрело ясно на этом сейме. Мысли Богдана приняли более спокойное течение, и он уже мог анализировать события, подводить итоги, делать выводы . – Да суди меня бог, если я думаю мстить за свои лишь обиды, они побледнели перед всеми другими, перед оскорблениями, наносимыми вере, моим униженным братьям . О, за эти обиды я подниму меч и положу свою голову! ” [7, 184- 185]. Зневажене кохання, здається, тепер лише жевріє десь у глибинах душі, тяжкі вагання залишились позаду – перед ним велика мета. Автор вводить нові портретні характеристики героя, акцентуючи увагу читача на вагомому повороті сюжету – в очах Богдана грає відвага і радість, на смуглявому обличчі горить енергія, голова піднята власно і гордо. Перед нами той самий Хмель, хто колись бив турок під Каменцем і на морі, в Синопі та Кафі, хто шарпав молдаван та угорців, а тепер підіймає погноблений народ на святу справу. І лише насамоті він не може вгамувати жгучий біль і лише самому собі говорить: “За всех и за неё!” [7, 199]. Тільки найближчі друзі знають, що загін Морозенка шукає на Волині запеклого особистого ворога Хмельницького – Данилу Чаплинського та його дружину . І тільки в хвилини глибокого нічного спокою постає перед ним образ Олени, яка знов стала Марилькою, прекрасний та брехливий, що обіймає то його, то суперника. І тоді знов шалена жага помсти поглинає гетьмана і він з болючою насолодою малює в уявленні приниження і кари для неї.