Сторінка
3

Українська мова: особливості її походження, вивчення і захисту

"Інородцями" спільно з євреями та іншими не­російськими народами трактував українців вели­кодержавний політик П. Столипін.

У циркулярі 1910 року П.Столипін наказував не дозволяти створення товариств "інород-ницьких, у тому числі українських і єврейських, незалежно від цілей, які вони ставлять перед со­бою".

Хоча українці зараховувались до "єдиного" чи "триєдиного" російського народу, насправді їх ні­коли не вважали рівними росіянам. "Нині, більше ніж будь-коли, — писав у 1847 році генерал-ад'ю­тант граф Орлов, — хочуть бути французи фран­цузами, германці — германцями, росіяни — росі­янами і т.д. Це спрямування, з одного боку, вель­ми важливе, бо може зміцнити самостійність і силу народу, з іншого — породжує джерело внутрішніх заворушень, тому що, як пануючі племена піклу­ються про відновлення своєї народності, так рівно ж піклуються про це і племена підвладні: поляки хочуть бути поляками, малоросіяни — малоросі­янами". Просто і відверто: це слова з проекту до­повіді цареві Николаю І, отже, на широку публіку не розраховані. Нагадаємо, що за законами Росій­ської імперії євреї могли проживати в Україні, але не мали права поселятися на російських етнічних територіях.

9. На питання: "Як говорили в Київській Русі?" академік В. Ключевський відповідав: "Так, як го­ворять малороси". За М. Максимовичем, говір руських князів тотожний говорові сучасного мало­руського селянина Київщини. "У Києві ХІІ-ХГУ століть говорили по-малоруськи, але з відомими відмінностями від малоруського наріччя Волині і Галичини; ця відмінність наріччя збереглась і до нашого часу", — писав В. Ягич.

Зауважимо, що між давніми русичами і сучас­ними українцями існує не тільки мовна, а й психо-характерологічна ідентичність, однаковість ментальності. "Українці були реальністю ще за Київської Русі, інша річ, що вони ще не назива­лися українцями (як і стародавні англійці — анг­лійцями, індійці — індійцями, німці — німця­ми),"— цілком слушно пише П.Кононенко, грун­туючись на народознавчому аналізі: хіба в "По­вчанні дітям" Володимира Мономаха не відчува­ється у всій повноті так властива українцям "фі­лософія серця", що її згодом науково осмислили Сковорода і Юркевич?

Із визнання етномовної безперервності на тери­торії Київщини від часу полян до наших днів (Л.Булаховський) логічно випливає твердження, що у майбутній Україні говорили майбутньою ук­раїнською мовою. Що ж стосується писемності, то всі її пам'ятки створено "українізованою старо-слов'янщиною" (А.Кримський).

Ця українізованість місцями настільки помітна, що М.Драгоманов мав усі підстави сказати: "Сло­во" — перша українська дума, а плач Ярославни— пісня українки". А.Павловський з приводу іншої славетної пам'ятки писемності зауважив: "Читаю­чи історію літописця Російського преподобного Нестора, я в багатьох місцях відчував, що потрібно б знати мову малоросіян".

10. Мовна ситуація в Київській Русі, як і у всій тогочасній Європі, характеризувалася роздвоєні­стю. Освічені верстви населення користувались лі­тературною мовою давньоболгарського походжен­ня, а решта членів суспільства — рідною руською мовою, точніше її територіальними діалектами.

Різниця між Руссю і Західною Європою поляга­ла в тому, що давньоболгарська і руська мови були близькоспорідненими: "Словенськь языкь й русь­кий единь єсть" (літописець Нестор). Це сприяло поширенню освіти, масштаби якої були на Русі більшими, ніж у латиномовній Західній Європі, і проникненню до книжної мови слів та інших еле­ментів розмовної мови, тобто "українізації старослов'янщини".

11. "Українізована старослов'янщина" — дав­ньоруська писемна мова поширювалась по всій те­риторії Київської держави. "А те, ще в усіх мо­настирях колишньої Росії писали цією староукра­їнською мовою, то в цьому немає нічого дивного, бо вся грамота у володінні Рюриковичів у серед­ньовічні часи йшла з київських монастирів. Це ж бо була мова тогочасних культурних людей, як у 19 столітті російські дворяни вживали французьку мову замість рідної ." (Е.Ільїна).

Ця старослов'янська мова лягла в основу росій­ської літературної мови, що було аргументовано доведено найвидатнішими дослідниками російської мови та її історії. "Батьківщина нашої великорусь­кої літературної мови — Болгарія. Але утворилась вона у Києві, де відчувала вперше благотворний уплив народного середовища. Остаточно роз­вилась вона у Москві" (А.Шахматов). Природно, що "українізована старослов'янщина" на російсь­кому грунті піддавалась упливові ділового, роз­мовного та діалектного мовлення, тобто русифіку­валась.

Українську вимову церковних текстів у Росії зберегли лише старообрядці-безпопівці (Б.Успен­ський).

12. Подібно розвивалась книжна мова і на Русі-Україні, де "старослов'янщина" зазнавала подаль­шої українізації. Це тривало ах до XVIII століття, в кінці якого на народно-розмовній основі почала формуватись нова українська літературна мова. (На західноукраїнських землях стара книжна мова затрималась довше, подекуди навіть до XX століт­тя) . Основи сучасної загальнонародної української літературної мови остаточно було закладено в творчості Т.Шевченка.

А "сучасна російська літературна мова продов­жує ніколи не переривану традицію літературної мови Київської, удільної і Московської Русі, тобто мови церковнослов'янської" (Б.Унбегаун).