Сторінка
5

Українська мова: особливості її походження, вивчення і захисту

3. Згодом (у писемних пам'ятках від 1187 року стосовно наддніпрянської частини Русі і від 1189 року стосовно Галичини) з'являється слово "Ук­раїна". Протягом століть слова Русь і Україна вжи­валась як синоніми. Так, і Хмельницький, і пись­менники його епохи використовували паралельно слова Україна-Русь-Росія; український-руський-російський.

А ще раніше в "Граматиці доброглаголивого еллинословенскаго язика" (її традиційцно називають "Адельфотес"), видрукованій у Львові в 1591 році, навіть на титульному листі написано: "Ко наказанію многоименитому Россійскому роду". Вислови "россійскій род", "росскій род" неодноразово вжи­ваються і в тексті "Граматики". Проте йдеться тут не про "російський рід" у сучасному значенні, а про рід український, свідченням чого можуть слу­гувати хоча б приклади слів із "Граматики": дівчинка, кошичок, хлоп'ятко, хлоп'яточко.

Але звідки на Русі взялись слова "Росія", "ро­сійський"?

4. Слово "Росія" — це слово "Русь" у середньо-грецькому (візантійському) мовному оформленні. Кожен народ пристосовує чужі назви до своєї мо­ви: поляки кажуть "Польска", а ми — "Польща", хорвати називають свою країну "Хрватска", а ук­раїнці іменують ЇЇ "Хорватія". Отож і середньовіч­ні греки називали країну наших предків не "Русь", а "Росія".

5. "Малою Руссю" в XIV столітті називали в протиставленні Великій Русі, тобто Київській Ру­сі, Галицьке-Волинське князівство, яке займало нинішню Західну Україну з прилеглими територі­ями (до Дніпра на сході і Чорного моря на півдні;

значна частина західних територій Галицьке—Во­линського князівства згодом відійшла до інших на­родів — Польщі, Румунії, Угорщини, Словаччи­ни). До самого кінця XIV століття Київ — "мати городів руських" включався в територію Великої Русі.

Пізніше константинопольський патріархат почав називати Великою Росією Московщину, в зістав­ленні з тією ж таки Малою Росією — Галицько-волинською державою. Потім назва "Мала Росія" була поширена на всю територію України — ко­лишньої метрополії Київської Русі. Спрацював принцип аналогії: Малою Грецією називали ко­лись власне Грецію (метрополію), а Великою Гре­цією — колонізовані греками землі. Та ж аналогія прослідковується в історичних назвах Малої і Ве­ликої Вірменії, Британії, Польщі.

"Назви "Мала Русь" і "Велика Русь" утворені грецькою психологією і пішли з синоду царгородського патріярха в 1303 р. з справи утворення Галицько-Волинської митрополії" (С.Шелухин).

6. У XVII столітті слово "Росія" припало до впо­доби дякам (чиновникам) царя Олексія Михайло­вича, а тоді вже всій державно-церковній верстві на чолі з самодержцем. Проте ця назва загально­прийнятою і офіційною стала не зразу. Ще у 1713 році посол Московії в Копенгагені отримав розпо­рядження: "У всіх курантах (газетах. — В.!., Я.Р.-В.) друкують державу нашу Московською, а цього ради звольте застерегти, щоб друкували Російською, про що й іншим по всіх дворах писано". Бо й справді ніхто в Європі не плутав Русь (Ук­раїну) з Московією. Так, 28 листопада 1649 року амбасадор Франції у Польщі Арпажон писав своєму урядові: "Весь руський народ, що простя­гається до Литви і Вісли, піднявся проти корони".

7. Цар Петро І заборонив називати Україну Рус­сю. В Росії було заборонено також слово Україна.

8. Теорію єдності Русі-Росії розробили у XVIII столітті німці, зокрема Ф.Міллер. Катерина II за-грозила всім не згідним із цією теорією тюрмою. А першим почав доводити, що Москва — спадко­ємниця Києва, ще в сімдесятих роках XVII сто­ліття ректор Київської колегії і архимандрит Ки­єво-Печерського монастиря І.Пзель. Він теж був з походження німець, і є підстави вважати, що свою концепцію обгрунтував не безкоштовно.

У 1920 році окуповану Західну Україну в Поль­щі офіційно почали називати "Малопольска Всходня", українців "русінами", а їхню мову — "русінською". Таке ставлення до українців знай­шло і "наукове обгрунтування". Наприклад, поль­ський історик Равіта-Гавронський у 1923 році пи­сав, що назви "Україна" і "український" — це "шовіністичні вибрики . М.Грушевського".

Подібну політику назв провадив і ліберальний уряд міжвоєнної Чехословаччини на Закарпатті.

9. У чому причина такого неприйняття слова Україна?

"Ім'я "Україна" зростається з сими змаганнями і надіями, з сим бурливим вибухом українського життя, що для пізніших поколінь стає провідним вогнем, невичерпним джерелом національного і суспільно-політичного усвідомлення, надій на можливість відродження і розвою" (М.Грушевський).

Значеннєвими складниками слова "Україна" і для українців, і для їх зажерливих сусідів завше були три ідеї: "незалежність", "відродження", "со­борність" українського народу. Тому й було це слово для україножерів тріскою в оці, тому й на­магались вони знищити назву, щоб зробити загла-ду самій Україні.

10. Поєднання у слові "русский" значень слів "руський" і "російський" давало і дає багатьом "заєдинщикам" робити висновки подібно до Со-лженіцина: "Зто все — приду манная невдавне фальшь, что чуть не с IX века существовал особый украинский народ с особьім не-русским язнком". Справді, ні народ, ні його мова тоді не називались українськими. Але це зовсім не означає, що вони були російськими, як не були росіянами члени створеної у Львові в 1848 році "Головної Руської Ради", на що натякає Солженіцин.