Сторінка
7

Українська мова: особливості її походження, вивчення і захисту

У часи, коли вперше письмово згадується Ук­раїна, Казимир Справедливий не володів навіть всіма польськими землями. Це вже пізніше, через півтора століття, інший Казимир, якого поляки називають Великим, зрозумівши, що дорога на захід йому заказана німцями, "знайшов за це зразу ж значну компенсацію на сході, де відкрились мало не безмежні перспективи для Польщі" (О.Галецький).

Розпочавши реалізацію цих перспектив у 1340 році, поляки з часом зуміли заволодіти всією Ук­раїною. А щоб утримати її в покорі, щоб довести собі і іншим легітимність свого панування на чужій землі, використовували найрізноманітніші засоби, в тому числі й словесні. Цьому мала слугувати і версія, що поляки охрестили Україною свою ок­раїну. Як сміють українці говорити про якусь са­мостійність, коли сама назва їхньої землі свідчить про її приналежність до Польщі?

14. Не спромоглись на щось оригінальніше і ро­сійські "заєдінщікі". Вони теж віддавна пишуть і говорять, що Україна — це окраїна. Розуміється, не Польщі, а, як здогадується проникливий чи­тач, — Росії. Цю думку настирливо пропагував ві­домий російський шовініст В.Шульгін, який закликав організувати проти українства хрестовий похід. Полтавський губернатор у 1914 році в ра­порті міністрові внутрішніх справ Росії пропонував "слово "Україна" пояснювати як "окраїну" Росій­ської держави в давні часи". В окраїнності України переконані і ті нинішні російські діячі, що пропо­нують альтернативу: або Україна знову приєдну­ється до Великої Росії, або — війна. І зовсім не суттєво, що столиця майбутньої Росії — Москва згадується вперше як маленька застава під 1147 роком, а Московської — Російської — Радянської держави ще довго на світі не було, коли, наприк­лад, Галичину літописець називав Україною у 1189 році.

Страшно цікаво, як би тлумачили назву "Укра­їна" турки, коли б наша земля свого часу разом із Молдавією опинилась у складі Оттоманської Порти?

15. Було б помилково вважати, що антиукраїн­ські ідеї йдуть лише із Заходу на Схід, тобто з Польщі до Росії. Тут спостерігаємо двосторонній рух. Ще на початку нашого століття один поль­ський політик писав: "Русь-Україна є третім складником троїстої єдності майбутньої Речі По­сполитої". Їдея була запозичена у чорносотенців, які говорили про "триєдиний русский народ". Ця думка продовжує тліти у середовищі польських і російських україножерів і в наші дні.

16. До назви "Україна" мали неабиякі претензії і галицькі москвофіли, підтримувані російським урядом і чорносотенними організаціями на кшалт "Союза русскаго народа". Щоб скомпрометувати цю назву в очах західних українців, вони стверд­жували, що її видумали "ляхи", аби розчленувати "єдіную русскую народность".

17. Воістину, мав рацію поет:

/ на зло ворогам засіяла вона,

Як алмаз дорогий, як та зоря ясна.

І сіятиме вік, поки сонце стоїть,

І лихим ворогам буде очі сліпить.

(В. Самійленко).

Намагання україножерів минулого виявилися марними. Такими ж безплідними будуть старання їхніх нинішніх послідовників.

МОВА В СУСПІЛЬСТВІ

Раби — це нація, котра не має Слова,

Тому й не зможе захистить себе.

О. Пахльовська.

1. Суспільство внутрішньо неоднорідне: у ньому наявні різні класи, стани, прошарки, групи тощо.

Кожен із цих стратумів має свої мовні інтереси, більше того, намагається виробити власну систему спілкування. Виникають соціальні діалекти, жар­гони, арго, у літературній мові існують різні стилі.

Усі ці різновиди загальнонародної мови назива­ються її субкодами. Наявність таких субкодів — цілком нормальне явище в житті мови, вони є свід­ченням природності її розвитку: неоднорідність суспільства відображається в його мові. Загально­народна мова збагачується елементами, виробле­ними в її субкодах.

2. Мова без усієї сукупності таких субкодів, вла­стивих розвиненим мовам на сучасному етапі, не може належним чином задовольняти комунікатив­ні потреби суспільства, його стратумів, що знеці­нює її в очах чужинців і власних носіїв, особливо молоді. А це має наслідком використання в українському суспільстві не тільки певних субкодів чужої мови, але й чужої мови взагалі.

Хіба не свідчать про це епітети "колхозний", "курдупельний", "рагульській язик", якими наді­ляють нашу мову її "доброзичливці"?

3. У ситуації непаритетної двомовності певні суб-коди формуються на основі іншої, домінуючої мови. Так, українсько-російська двомовність характери­зується відсутністю молодіжного жаргону українсь­кої мови, багатьох професійних субкодів, виробни­чо-технічного стилю, недостатньою розробленістю наукового стилю та його різновидів (медичного, юридичного, хімічного, фізичного тощо).

Якщо ж врахувати, що на сучасному етапі до­мінуючу роль у розвитку національних мов віді­грають субкоди, пов'язані з науково-технічним прогресом, то виразною стає небезпека подальшо­го розвитку української мови, названі субкоди якої або взагалі не розвиваються, або просто копіються з іншої мови.

4. Майстри слова — поети, прозаїки, публіцисти зробили і роблять чимало для функціонування і розвитку української мови. Однак їм не під силу освоїти всі сфери функціонування мови, особливо в тих ділянках, де домінують певні субкоди.

Звідси — велика відповідальність за мову та її майбутнє, яка лягає на науковців, технічну ін­телігенцію, виробничників, адміністративно - уп­равлінський апарат, організаторів фізкультури і спорту, духовенство тощо. Адже "інтелектуальна діяльність і мова єдині і невіддільні одна від одної" (В. фон Гумбольдт).

Із нервовим прискоренням рухається час у кінці XX століття. Змінюється політична карта світу, відходять у небуття донедавна всесильні доктрини, знову стає вартісним те, що вважалось пережитком минулого і як таке зневажалось та переслідувалось тими, хто видавав себе за уособлення прогресу і підганяв інших до "світлого майбутнього".

Нівельовані та уніфіковані цивілізацією, люди світу починають гарячкове шукати своїх етнічних коренів, витоків своєї культури і духовності, без яких загроза перетворення людини на біоробота стає чимраз очевиднішою, а безсенсовність існу­вання — відчутнішою.

Остаточно втрачають кредит довір'я концепції та теорії про історичні і неісторичні, державні і не­державні, передові і відсталі народи. "Неісторичні" стають історичними, "недержавні" здобувають де­ржавність, "відсталі" за незначний для історії відрізок часу наздоганяють, а іноді переганяють "передових". І в усьому цьому відчувається нездо­ланна воля до свободи. Природно, що не у всіх народів вона виявляється одночасно і з однаковою силою.