Сторінка
1

Дві моделі жіночої емансипації

Емансипація жінки в європейській культурі відбувається, власне, протягом XIX століття. Однак у різних регіонах континенту цей процес протікає по-різному. У Західній Європі ідеї емансипації знаходять благодатний ґрунт в англійській культурі середини та другої половини XIX віку. Творча діяльність та особистість Жорж Санд спонукала до активізації жіночого фактора у Франції. Трохи пізніше цей процес поширюється в німецькомовних країнах Центральної Європи. Саме протягом 1880-1890-х років жіноче питання є одним із найактуальніших в Австро-Угорщині: його обговорюють у пресі та культурно-освітніх осередках. Хвиля жіночого руху доходить до Галичини, де вперше виникає український феміністичний гурток.

Безумовно, жіноча емансипація стає чинником, котрий радикально змінює систему суспільних відносин. Можна без перебільшення назвати його революційним, з огляду на той ефект, який жіноча емансипація викликала у наступному двадцятому столітті. Вірджинія Вулф, відзначаючи виняткову вагу жіночого руху в історії нової цивілізації, вважала початковим пунктом кінець XVIII століття. На її думку, саме тоді вперше прозвучав властивий голос жінки у культурі [2, 62].

Проте у другій половині XIX віку акценти змінюються: замість економічного визволення жінки середнього класу ставляться на порядок денний проблеми соціально-звичаєвої дискримінації та психології статі. Частково збігаючись із гаслами раннього модернізму, вони породжують цікаву течію модерністичної, культури, в центрі якої опиняються специфічно жіночі теми та ментальнісні характеристики.

В українській ситуації розвиток ідей жіночої емансипації відбувається за своєрідною схемою. Це викликане історичними та регіональними обставинами. Україна сприймає ідеї емансипації дещо запізнено. Сповільнений економічний розвиток, а слідом за ним і освітньо-культурний в умовах царської Росії, можуть служити поясненням цього запізнення. Середні верстви суспільства, які на Заході стають головним чинником культурного розвитку, у Російській імперії складаються з великими труднощами та суперечностями, а до активного голосу в соціумі вони доходять лише на межі XIX та XX століть.

Україна засвідчує два шляхи проникнення емансипації та, відповідно, два її варіанти. Протягом 1880-1890-х років "жіноча ідея" захопила частину поступової української інтелігенції в Галичині, тобто в Австро-Угорській імперії. У цій державі більше важили правові засади жіночого руху та громадська думка, вихована прозахідною публіцистикою. Інакше було у Східній Україні, де до певного часу жінка могла виступати в рамках загального визвольного процесу, не акцентуючи на власне жіночій тожсамості. У Російські імперії ідеї фемінізму звучать не так радикально, згладжено та закамуфльовано, принаймні до початку XX століття.

Порівняно із англосаксонськими чи романськими звичаями, побут української жінки не був настільки обмеженим та принизливим, вона завжди зберігала за собою певні права. Про це, до речі, писала Леся Українка у статті про жінку в новітній літературі, відзначаючи відмінність становища західноєвропейської жінки та слов'янки. Національна ментальність та традиція українців дещо пом'якшувала патріархальну дискримінацію жінки.

Особливістю української культурної ситуації була активна репрезен-тація жінки уже з середини XIX століття в літературі. Звичайно, ця репрезентація відповідала духові часу. Для того, аби ввійти в культурний світ, жінка прибирала собі чоловічий псевдонім та нерідко також вдавалася до чоловічого типу нарації, на той час панівного й обов'язкового. Це можна сказати про двох українських письменниць – Ганну Барвінок (Олександру Білозерську, інший псевдонім – А.Нечуй-Вітер) та Марка Вовчка (Марію Вілінську), які блискуче дебютували 1858 року, засвідчивши тим самим початки жіночої літератури. В оповіданнях обох письменниць найчастіше ішлося про родинний деспотизм, нещасливий шлюб, драму невільної жінки-кріпачки, тобто жінка там виступала в пасивній ролі, зазнаючи страждань та принижень. Однак дві ознаки давали переконливий доказ новизни жіночого письма. Це передусім безпосередній голос жінки, який звучав у цих творах, зокрема в "Народних оповіданнях" Марка Вовчка, адже героїня сама виповідала світові свої кривди, представляла індивідуальну неповторність свого характеру та чуттєвості. Не позбавлені художньої вартості й оповідання Ганни Барвінок, цього, за влучним висловом С.Єфремова, "поета горя й бідування жіночого" [3, 408]. Крім того, обидві авторки виявили досконале уміння передати жіночий характер, мову, уяву, образність тощо. Можна стверджувати, що у них було присутнім те, що в пізнішій літературі назвуть психологізмом.

Марко Вовчок, як відомо, посіла місце серед класиків української літератури. Маючи таку поважну постать, українська культура другої половини XIX століття сприяє широкому висвітленню жіночої проблеми, а також і активізації творчої функції жінки. Однак творчий досвід Марка Вовчка був сприйнятий переважно крізь призму соціологічних акцентів. Така практика тривала аж до наших часів. Принаймні, ще донедавна літературознавчі інтерпретації творчості Марка Вовчка обмежувалися соціально-протестними аспектами. Разом із тим майже ігнорувалася жіноча своєрідність її письма та її характерів. У дослідженнях минулих років переважно навіть не звертається уваги на своєрідність жінки-героїні, а говориться узагальнено про "героя" художньої прози письменниці [6].