Сторінка
3

Міське та сільське населення України

Безперечно, в майбутньому, у зв'язку з перехо­дом до ринкової економіки, критерії оцінок рівнів життя і можливостей соціального розвитку міського і сільського населення зміняться. Але на сучасно­му етапі різке перевищення частки міського насе­лення одних національностей порівняно з часткою населення інших є досить переконливим свідченням неоднозначного підходу до питань соціального захисту населення різних національностей в умовах функціонування планової економіки.

2. Сільське розселення

Значний науковий і практичний інтерес викли­кає вивчення сільського розселення, географія якого змінюється досить швидко. Так, за 1970-1979 роки число сільських населених пунктів у республіці зменшилося з 31,3 до 29,7 тис., причому одночасно знижувалася загальна кількість сільсько­го населення (з 21,4 до 19,4 млн. чол., або на 9,3%). У наступні роки ці в цілому високі тем­пи були ще вищими (за 1979-1989 pp. чисель­ність сільського населення скоротилася до 17,1 млн. чол., або на 11,9%).

Найбільш інтенсивне скорочення кількості сіль­ських населених пунктів відбувалося в областях східної і південної частини України. В колишньо­му Південно-Західному економічному районі, де зо­середжено майже 50 % усіх сіл республіки, кількість їх зменшилася на незначну величину. В ряді об­ластей даного району (Івано-Франківській, Львів­ській, Волинській) число сільських поселень пра­ктично не скоротилося.

Використання результатів переписів населення за ряд років дозволяє визначити певні тенден­ції в сільському розселенні, виявити головні при­чини, що обумовлюють дані процеси.

По-перше, за 1970-1989 роки число малих сіль­ських поселень України (з населенням менше 50 чол.) скоротилося — з 1499 до 1336. У той же час зросла кількість поселень з населенням 51-100 чол.— відповідно з 2251 до 2835. Кількість великих сільських населених пунктів значно зменшилась. Якщо, наприклад, у 1970 р. в республіці нарахову­валось 637 сіл з населенням понад 3 тис. чол. в ко­жному, то в 1979 р. кількість їх скоротилася — до 581, у 1989 р.— до 516. Крім того, за вказаний період кількість сіл з населенням 1001-3000 чол. також помітно зменшилася — з 6194 до 4540. При цьому досить чітко простежується тенденція до росту питомої ваги невеликих сіл (з населен­ням до 100 чол.). Так, якщо в 1970 р. їх частка в Ук­раїні становила 12% від загальної кількості сіль­ських населених пунктів, в 1979 p.—15,3%, то в 1989 р. їх питома вага уже зросла до 23%. За цей же час питома вага населених пунктів з населенням в кожному понад 1 тис. чол. скоротилася з 21,8%, 20,4% до 17,8%.

«Розукрупнення» сільських населених пунк­тів — процес об'єктивний. Людність абсо­лютної більшості сіл зменшилась насамперед у ре­зультаті відпливу сільського" населення в міста. Результати досліджень показують, що в багатьох областях України, перш за все західної її частини, малі села практично не ліквідовуються: населення багатьох з них зростає швидкими темпами. Отже, твердження про інтенсивний відплив у міста сіль­ських жителів, які проживають в невеликих селах, не підтверджуються. У ряді випадків міграція на­селення з великих сіл більш інтенсивна, ніж з ма­лих.

По-друге, спостерігаються значні міжобласні від­мінності в розмірах сільських поселень. Більшість сіл з населенням до 50 чол. в 1989 р. було зосереджено в колишньому Донецько-Придніпровсько-му районі (близько 60% всіх такого розміру сіл України). Лише в Харківській, Сумській і Полтав­ській областях кількість таких сіл складала близько третини загальної кількості їх у республіці. До­сить мала кількість сіл вказаних розмірів (до 115) припадає на Закарпатську, Хмельницьку, Рівнен­ську, Тернопільську і Волинську області. Більш крупні сільські населені пункти переважно зосе­реджені в центральній і східній частинах рес­публіки.

По-третє, помітні територіальні зміни відбулися в людності сільських населених пунктів. Середня людність населеного пункту України за 1970-1979 роки зменшилася з 685,4 до 654,7, або на 30,7 чол., за 1979-1989 роки — з 654,7 до 600,7 жителя, або на 54 чол. Ці досить значні зміни свідчать про високу інтенсивність тих процесів, які відбуваються в сільському розселенні республіки. Найбільш круп­ні села зосереджені в колишньому Південно-Захід­ному економічному районі (їх середня людність становила близько 750 чол.). Саме в даному районі середня людність сіл зростала найменше.

По-четверте, поряд зі збільшенням кількості не­великих сіл помітно зросла кількість їх жителів. У селах України з населенням до 50 чол. загальна чисельність їх населення за 1959-1979 роки зросла з 42,3 до 56,9 тис. чол., за 1979-1989 роки — з 56,9 до 74,8 чол.; з населенням 51-100 чол.- відповідно з 171,8 тис. до 188,5 тис. і 200,4 чол. Тим часом населення великих сіл зменшилося: в селах з кількістю жителів понад 5000 чол.- з 809 тис. до 692,2 тис. і до 630,3 тис чол., 3001-5000 - з 1875 тис. до 1753,5 і до 155,5 тис чол., 2001-3000 - з 2905,4 тис. до 2549,5 і 207,4 тис. чол., 1001 — 2000 жителів — з 6882,3 тис. до 6037,6 і до 5051 тис. чол. Словом, найбільш значне скорочення сіль­ського населення відбувається, як уже зазначало­ся, за рахунок жителів не малих, а великих сіл. Ця особливість, що характерна майже для усіх об­ластей, не відповідає нашим традиційним уяв­ленням про зміни, які відбуваються останнім часом в сільському розселенні України. За 1970-1989 роки питома вага сільського населення, яке проживає в поселеннях з числом жителів понад 1 тис. чол., скоротилася з 58,2 до приблизно 55%, то­ді як питома вага населення невеликих сіл (з числом жителів до 100 чол. зросла з 1 до 1,5%).

Зміни в сільському розселенні, як бачимо з наведених показників, відбуваються відносно неви­сокими темпами. В той же час загальна тенденція цих змін досить чітко відображає об'єктивні про­цеси, що мають місце останнім часом у сільському розселенні.

Слід зазначити, що скорочення кількості ве­ликих сіл і зниження питомої ваги їх жителів пояснюється не ліквідацією таких населених пунктів, а переходом їх у села менш розмірних катего­рій, а в ряді випадків — у міста і селища міського типу, а також включенням їх до складу міст.