Сторінка
2

Міське та сільське населення України

По-друге, скорочення темпів приросту населен­ня є характерним для всіх розмірних категорій міських поселень, у тому числі більших і найбіль­ших міст, але найпомітніше воно саме в малих посе­леннях.

По-третє, аналіз додаткових матеріалів, зокрема оцінка зрушень, які сталися за період між пере­писами населення 1979 і 1989 років, свідчать, що в останнє десятиріччя проходило вирівнювання тем­пів зростання міського населення, яке живе в поселеннях різних розмірних категорій. Наприк­лад, чисельність населення, що проживає в містах України з кількістю жителів від 50 до 100 тис., зросла на 15%, у містах з населенням від 100 до 500 тис. чол.— також на 15%, у містах з населенням від 500 тис. до 1 млн. чол.— на 12%, у містах-мільйонерах — на 13%.

Зазначимо, що уповільнення і вирівнювання тем­пів росту великих, більших та найбільших міст необхідно оцінювати позитивно. Тимчасом подальше уповільнення темпів зростання малих та середніх міських поселень не можна визнати прий­нятним. У багатьох міських поселеннях названої розмірної категорії існують досить сприятли­ві умови для розвитку: в них та і на прилеглих до них територіях є певні резерви трудових ресурсів, запаси багатьох видів мінеральної сировини, води, палива тощо.

Значний інтерес викликає групування міст ре­спубліки за генетико-функціональною ознакою. В Україні, на нашу думку, можна виділити чотири типи міст:

1. Міста, що виникли на інтенсивних тран­спортних шляхах та їх перетинах: річкових (Київ, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Черкаси та ін.), морських (Одеса, Миколаїв, Севастополь, Маріу­поль та ін.), сухопутних — особливо на межах різ­них природних зон, між якими здійснювався і здій­снюється інтенсивний торговельний обмін (Стрий, Івано-Франківськ, Чернівці, Ужгород, Мукачеве, Луцьк, Рівне, Житомир, Конотоп, Ніжин та ін.); роль та значення цих міст постійно змінюються.

2. Міста, що виникли як центри промисловості, насамперед гірничодобувної (Юзівка, (зараз Донецьк), Макіївка, Кривий Ріг, Марганець, Нововолинськ, Новий Роздол, Калуш, Борислав, Стебник та ін.), причому як в дорадянський, так і в радянський час.

3. Міста-курортні центри (Ялта, Євпаторія, Фео­досія, Трускавець та ін.).

4. Міста — центри оборонного значення (Сева­стополь та ін.).

Україна характеризується високою густотою міських поселень. На 10 тис. км2 у республіці при­падає близько 23 міські поселення, в тому числі 7 міст і 16 селищ міського типу. У різних регіонах республіки густота міських населених пунктів суттєво змінюється: різниця в максимальній і мі­німальній їх чисельності досягає 6-кратної величини (Донецька обл.-70, Миколаївська обл.-11). Най­вища густота міських поселень в Донбасі (в До­нецькій обл. вона становить, як уже зазначалося, 70, Луганській -53). Вищою ніж середня по Укра­їні є густота міських населених пунктів у західних її областях (у Львівській -35, Закарпатській -29, Івано-Франківській -28). Причому переважаючими Тут є невеликі поселення. Якщо середня людність міського населеного пункту становить по республіці близько 25 тис. чол., то в названих вище областях - 12-13 тис. чол. Порівняно невеликі міські населені пункти сформувалися також на півночі України, де середня їх людність у Волинській, Рівненській, Житомирській, Чернігівській областях коливається в межах 15-20 тис. чол.

У повоєнні роки відбулися певні зміни в гео­графії міського населення. Найсуттєвішими з них є прискорене зростання чисельності міських жите­лів західної і південної частини України. В ре­зультаті частка міських жителів східних і південно-східних областей в усьому міському населенні сильно (майже на 10%) скоротилася. Продовжу­вався неухильний процес повсюдної концентра­ції населення в обласних центрах.

Значний інтерес для комплексної характеристи­ки населення має визначення частки міських і сільських жителів серед різних національностей, що проживають в Україні. Це зумовлено насам­перед тим, що в умовах планової економіки міським жителям були повсюдно створені відносно кращі умови життя, трудової діяльності і соціального роз­витку, ніж жителям сільських населених пунктів. Таким чином, переважання в міських поселеннях представників певної нації дає підставу стверджу­вати, що вона мала певні переваги в рівні життя і мо­жливостях соціального розвитку.

Дослідження рівнів життя міського і сільського населення свідчать, що рівні сукупних доходів сім'ї робітника і службовця (міські поселення), а також сім'ї колгоспника (сільські поселення), скореговані з урахуванням витрат часу на роботу в суспільному господарстві, а також з урахуванням зіставлення доходів, що використовуються вказаними групами населення на будівництво і обслуговування житла, допоміжних будівель і споруд, на оплату кому­нальних послуг з фондів суспільного споживання, реально складають відповідно 100 і 66,8%. Сло­вом, різниця між доходами міського і сільського населення досить значна і складає 23,2% на користь міського. Причому, вказана різниця створювалася в умовах, коли рівні грошових доходів міських і сільських жителів України були майже однакові. Отже, дана різниця формувалася за раху­нок того, що в містах оплата житла становила лише незначну частину усіх витрат на його споруджен­ня і обслуговування, тоді як у селах практично усе це оплачували самі жителі. Крім того, міське насе­лення користувалося значно більшими коштами на інші види соціальних витрат з розрахунку на одного жителя. Особливо велика різниця в рівнях доходів і можливостях соціального розвитку за рахунок держави була серед жителів великих міст і сіл, що пояснюється більшими розмірами коштів, які направляла держава в розрахунку на одного жите­ля великого міста, а отже, більшими соціальними витратами і вищою якістю обслуговування.

Аналіз матеріалів перепису населення 1989 р. свідчить, що найвищу частку серед міських жите­лів України займають євреї (99,1% від усіх євреїв республіки). Різко переважають міські жителі серед найбільшої національної меншини — росіян (87,6%), окремих малочисельних у республіці національностей — осетин, асірійців, киргизів, арабів та ін. (близько 100%). Частка міських жи­телів молдаван і кримських татар (по 33,3%), гагаузів (27,5%), угорців (38,6%), українців (60,3%) та ін. відносно невисока (табл. 44).