Сторінка
3

Психологія у світлі вчинково-ситуаційних відношень. Т.Томашевський та інші

Психічний зміст наповнює собою і культуру людей. Ідея культури тому стає і предметом психології, на що особливу увагу звернув Л.С.Виготський, висунувши культурно-історичну теорію розвитку психіки.

Виконуючи продуктивну працю, створюючи у праці соціальні контакти, люди створили культуру та надали їй творчої різноманітності. Створена в різних місцях земної кулі культура вплинула на психіку її носіїв.

Культура не є чимось стабільним, вона змінюється динамічно. Водночас з нею і під й впливом змінюються психічний процес і поведінка носіїв цієї культури. У процесі впливу культури на людину рівною мірою змінюються також методи виховання, які стосуються відносин батьків і дітей.

Отже, як форми суспільного життя, наприклад, праця, впливають на роз­виток людини, так і зміни зовнішньої культури, створеної самими людьми, впливають на процес їхнього учинювання. Тому виникає наступна пробле­ма — впливу соціальних чинників, які безпосередньо модифікують проце­си психічні і вчинкову поведінку людини, а також впливу на неї групи та інтерперсональних стосунків.

Саме в результаті стосунків інтерперсональних, у ставленні людини до самої себе і виникає усвідомлення буття. Найвища форма учинювання, вва­жає Томашевський, за допомогою якої людина регулює свої стосунки з зовнішнім і внутрішнім оточенням, є чинник свідомості: світ, в якому лю­дина живе та виявляє активність, може усвідомлюватись як цілісність та як різні його фрагменти й аспекти. Людина може усвідомлювати рівною мірою власну ситуацію та різні її елементи, предмети, особи, процеси і стани ре­чей, їхні риси і взаємні стосунки. Вона може також усвідомлювати саму себе, свої властивості та стани, свої потреби і свої вчинки, своє місце у світі. Факт усвідомлення себе або неусвідомлення людиною своєї ситуації має істотне значення для її формування, як і для перебігу вчинювання суб'єкта. В наш час установилися такі поняття, відносно яких свідомість є особливим родом внутрішньої репрезентації речовості, її внутрішнім образом, модел­лю, відбиттям. У кібернетичній літературі свідомість тлумачиться як процес інформаційний, що полягає у підборі інформації через особливі системи кодування та її внутрішнє перетворення за допомогою внутрішньої моделі і програм активності.

Свідомість є не єдиною формою відображення речей, а особливою фор­мою, найвище розвиненою. Свідомість виконує в діяльності людини основ­ну функцію орієнтації і може виконувати її завдяки своєму динамічному характеру. Внутрішня репрезентація предметності у свідомості людини не є чимось нерухомим, що вказує на речовість у застиглому стані. Це процес дійовий — відкриття, спостереження і видобування щораз нових аспектів речовості, щораз інших образів, нових позицій бачення.

Томашевський відрізняє свідомість актуальну як явище, що виступає в певнім моменті часу, і свідомість латентну (потенційну, приховану) як стан, в якому людина має можливість усвідомлення чогось, але актуально його не усвідомлює. Наприклад, кожна людина знає багато речей, але на даний момент усвідомлює тільки деякі з них. Психологи, а також соціологи проводять широкі дослідження над латентною свідомістю людей, аналізуючи їхні думки, погляди або зовнішність; їх цікавить свідомість не актуальна, а латентна.

Істотною рисою свідомості як внутрішнього відображення предметного, речового світу є її суб'єктивний характер. Постання предметного світу залежить також від того, якою є людина. Залежність образу світу, який лю­дина здатна собі створити, від неї самої є дуже складною і багаторівневою. Тут задіяні структура і функціонування людського організму, його психічна організація, яка є засадою особистості, характер її потреб і діяльності; а та­кож участь людини у житті суспільства, до якого вона належить.

Залежність відображення речей від структури і функціонування ор­ганізму виявляє себе в залежності від структури і функціонування органів чуття, за допомогою яких людина отримує інформацію про те, що діється у світі зовнішньому і в ній самій, а також від структури і функціонування мозку, в якому зібрана органами чуття інформація підлягає складним про­цесам аналізу і синтезу.

Зв'язок свідомості та мовлення постає у поступальному процесі сприй­мання навколишнього середовища та його елементів через позначення їх відповідними поняттями та категоріями: елементи оточення усвідом­люються як предмети, що називаються поняттями, які мають узагальнений характер суб'єктивного відображення цих елементів свідомістю людини. Світ, в якому ми живемо, є значною мірою світом названим. Звідси висно­вок щодо структури свідомості: мовлення породжує селективне відбиття предметного світу у свідомості людини, а це означає в свою чергу, що предмети названі стають ближчими до уваги, ніж не названі.

Назва предметів сприяє стабілізації їхнього суб'єктивного відбиття у свідомості людини. Найкраще знання явища зумовлене сталістю спостереження. Назва справляє значний вплив на сталість спостереження. Ще ви­разніше цей вплив виявляється у стабілізації поглядів і структур емоційних, оскільки формулювання (вербалізація) збільшує їхню тривалість.

Орієнтація в оточенні може розглядатися через дослідження інформації та перебігу інформаційних процесів. Тут предметом аналізу виступають непевність та інформація, канали інформації, обсяг інформації тощо.

Роль мислення (творчого та відтворюючого) у розв'язанні проблем не­обхідно досліджувати окремо, оскільки питання щодо розв'язання ситуа­цій — проблемних, з відкритими і закритими проблемами — є центральним у спробі пояснити стратегії поведінки людини за відповідних (критичних) умов. Дж.Дьюї запропонував свого часу чотирифазову теорію розв'язання проблем: постановка проблеми; аналіз проблемної ситуації; віднайдення способів розв'язання; верифікація.

Проте у центрі — проблема творчої особистості, що здатна вільно тво­рити і перетворювати світ.

На початку XX ст. домінувала думка, що видатні вчені, артисти та інші є людьми ненормальними, які мають певні психічні відхилення. Таку кон­цепцію запропонував Ч.Ломброзо. Водночас 3. Фрейд сформулював тезу, що творчість є сублімацією статевого потягу. Ю.Козелецький вважає, що ці дві концепції мали спекулятивний характер і не спиралися на емпірично вірогідні факти. Творчість як сутнісна риса життя людини є проявом психічного здоров'я, а не хвороби. Постає питання, чи є спільні риси у різних типах творців і творчості.