Сторінка
6

Смисл життя як провідна проблема ідеології. Смисл життя та "світове безглуздя". "Світогляд у фарбах". Є. Трубецькой (1863—1920)

Трубецькой зауважує, що такий стан нерухомості є надзвичайним. Лю­дина, яка ще не заспокоїлась у Бозі, не досягла мети свого життєвого шляху, зображується на іконах доволі рухомою. Так в іконі "Видіння Іоанна Лествичника" показано стрімке падіння грішників, які зірвалися зі сходинки, яка веде в рай. Трубецькой підкреслює, що нерухомість властива лише тим зоб­раженням, де не тільки плоть, а саме єство людини приведено до мовчання, вона живе не власним, а надлюдським життям. Це не припинення життя, а його вища напруга і сила.

Трубецькой підкреслює також архітектурність релігійного живопису. Ікона підкоряється архітектурному задуму. Такою ж є "Богородиця Непо­рушна Стіна" в Київському Софійському соборі: піднятими догори руками вона немовби тримає на собі склепіння головного вівтаря. Над людиною панує ідея собору — так виявляється домінування вселенського над індивідуальним. Людина перестає бути самодостатньою особистістю і впи­сується в загальну архітектуру цілого.

Самодостатню особистість ми вже бачили в образі Пер Гюнта. Справжня самодостатність має спиратися на всезагальне і бути його своєрідним вира­женням. Така думка весь час пробивається у міркування Трубецького, хоч на індивідуалізації вчинку він не робить спеціального акценту. Перехід до такої по суті візуалізації автор бачить у "радості", яка може бути зро­зумілою лише у зв'язку з аскетизмом.

Так чи інакше тут постає велике питання людського буття, людської індивідуальності, зрештою — психології особистості. А цю останню зро­зуміти в усій повноті її не можна, не врахувавши найвищі виміри, цілі, ідеали людського існування.

Індивідуальне без опори на всезагальне породжує зло. У поєднанні їх обох настає благо. Таку ж повноту буття виражають у своєму сполученні скорбота і радість. Зокрема, мова йде про цілий космічний переворот: лю­бов і жалість відкривають у людини начало нової тварі, яка відчула над со­бою вищий, надбіологічний закон.

Так Трубецькой підходить до центральної ідеї всього давньоруського іконопису. Все живе — люди, ангели, тварини, рослини — є храмовою, соборною твар'ю, її об'єднують не стіни храму, а жива ціль, зігріта духом любові. Сама твар стає Храмом Божим, житлом Св. Духа. Це храм одухо­творений любов'ю. Є серце матері, яке любить. І це серце має зібрати нав­коло себе Всесвіт.

Що ж далі? Людина не може залишатися тільки людиною: вона має або - піднестися над собою, або впасти в безодню, вирости або в Бога, або у звіра. Людина сама себе визначає, спираючись на свої індивідуальні таланти і водночас на субстанцію всезагального, щоб у взаємному спілкуванні бути всім, але залишатися самою собою. В цьому і полягає смисл життя і єдино можливий смисл безглуздя: бути в собі і водночас бути в Іншому.

Отже, "світогляд у фарбах" свідчить про такий смисл життя, який має в собі ідею трансцендентного, що пробивається через чуттєвий образ. А це і здійснює свята будівля — храм, збираючи людей до себе і підносячи їх до сфери трансцендентного — саме на святочуттєвих засадах.

У єдності трансцендентного і посейбічного в іконі постає ідеологія зі своїм пафосом, що визначає зміст канону і входить у структуру вчинку як його зміст. А це і є дійсне завершення логіки вчинкового осередку і логічне завершення всієї історії психології та її певної системи.

Саме система має свій резон у смислі життя. Адже життєвий шлях лю­дини, особистості повинен мати смисл, а цей останній найтісніше пов'язується з ідеєю людської гідності. Вона виступає найповнішим і найколоритнішим психічним феноменом. Ідея гідності безпосередньо спрямо­вує життєвий шлях людини і безліч учинків, що визначають зміст цього шляху. Тому смисл життя можна визначити як неухильне досягнення гідності — через поєднання індивідуального, народного та вселюдсько­го. При втраті будь-якого з цих моментів утрачається й гідність. Смисл життя — бути в усьому і разом з тим залишатися самим собою, сповнюва­тися стражданнями і радостями всього людства і здійснювати внесок у пов­ноту і визначеність буття.

Ідея творчості і має бути логічним завершенням історії психології XX століття. Так чи інакше всі видатні праці філософсько-психологічного спря­мування знаходять мотиви справжньої творчості в найбільш суб­станціальних проблемах, де, здавалось би, світовий процес не потребує втручання індивіда. Але істинний підсумок психології та ідеології. XX століття і буде полягати в тому, що субстанціальне вийде на рівень індивідуальний, але такий, у якому світитиметься безконечне багатство суб­станціального.

Література.

1. Абаньяно Н. Введение в экзистенциализм. Санкт-Петербург, 1998.

2. Абаньяно Н. Мудрость философии и проблемы нашей жизни. Санкт-Петербург, 1998.

3. Вебер М. Избранное. Образ общества. Москва, 1994.

4. Вгтдепъбанд В. О Сократе // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т.1.

5. Гуссерль Э. Картезианские размышления. Москва, 1998.

6. Гуссерль Э. Философия как строгая наука. Новочеркасск, 1994.

7. Зиммель Г. Истина и личность // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т. 1.

8. Ортега-и-Гассет X. Дегуманизация искусства. Москва. 1990.

9. Ортега-и-Гассет X. Избранные труды. Москва. 1997.

10. Риккерт Г. Введение в трансцендентальную философию. Киев, 1904.

11. Риккерт Г. Философия истории. Санкт-Петербург, 1908.

12. Риккерт Г. О системе ценностей//Логос. 1914. Вып.1. Т.1.

13. Самосознание европейской культуры XX века: Мыслители и писатели Запада о месте культуры в современном обществе. Москва, 1991.