Сторінка
5

Смисл життя як провідна проблема ідеології. Смисл життя та "світове безглуздя". "Світогляд у фарбах". Є. Трубецькой (1863—1920)

Входячи важливим компонентом у логічний осередок психологічної сис­теми, ідеологія має розв'язати кардинальну проблему: смисл життя як психологічний феномен. Цією проблемою має завершуватися цикл міркувань щодо логічного осередку та його зв'язку з психологічною систе­мою, а також щодо зв'язку психології та ідеології. Тут необхідно згадати блискучу лекцію Трубецького "Світогляд у фарбах. Питання про смисл життя у давньоруському релігійному живописі".

Питання про сенс життя ніколи не ставиться так гостро і злободенно, як тоді, коли виявляється світове зло і постає безглуздя, стверджує Трубець­кой. Коли людина спостерігає найстрахітливіше зло — винищення життя, в ній зароджується відчуття моральної нудоти (подальший мотив філософствування Ж.П.Сартра). Це свідчить про те, що людина все-таки містить у собі початки іншого світу, іншого плану буття. У мирний час зло приховане, у час збройного конфлікту воно виступає з цинічною відвертістю.

Сама культура в умовах війни стає знаряддям злої волі. Люди засвоюють звіриний образ. Саме в такий час і постає питання про смисл життя — на противагу реальному безглуздю. Трубецькой шукає відповідь на питання про смисл життя, звертаючись до віддалених предків — не філософів, а ду­ховидців, що виражали свої думки не в словах, а у фарбах.

Трубецькой стверджує, що все давньоруське релігійне мистецтво ви­росло у боротьбі зі спокусою зобразити весь світ у фарбах. Не дивно то­му, що автор одразу потрапив у центр логічного осередку не тільки культур­ного та релігійного, а й психологічного відтворення людських учинків. Тру­бецькой схиляється перед неможливістю передати словами красу і міць незрівнянної мови релігійних символів.

Протиставлення давньоруського релігійного мистецтва звіриному образу має вичерпне вираження не лише в окремій іконі, а в самому давньорусько­му храмі в усій повноті його витвору.

Увесь Всесвіт, згідно з цією філософією, має стати храмом Божим. В ідеї всеохоплюючого храму і полягає надія на прийдешнє умиротворення всієї тварі, яка протиставляється всезагальній війні та кривавій смуті. Тру­бецькой і ставить перед собою завдання простежити розвиток цієї теми у давньоруському мистецтві.

Храм уособлює іншу дійсність, небесне майбутнє, яке приваблює люд­ство, він приводить людину до осягнення потойбічної сутності. Трубецькой робить глибоке порівняння: візантійська баня над храмом зображує собою склепіння небесне, готичний шпіц виражає нестримний потяг, який підносить до небес кам'яне мереживо. А вітчизняна "маківка" втілює ідею глибокого молитовного горіння, через яке наш земний світ стає причет­ним потойбічному багатству, граду Божому.

Сама маківка справляє естетичне враження, яке відповідає певному релігійному настрою. Зсередини вона традиційно символізує нерухоме не­бесне склепіння. Але справжнє небесне склепіння нагадує, що вищу сутність ще не досягнуто земним храмом. І тому ззовні маківка набуває форми по­лум'я, яке загострюється догори.

Трубецькой майстерно показує, яким чином чуттєві атрибути світу ве­дуть людину до потойбічного. При цьому вона не зрікається чуттєвого, а підносить його до трансцендентного значення. Тому світ, в якому перебуває людина, набуває нової смислової якості. Відбувається невпинний рух, і в ньому посейбічне і потойбічне підтримують одне одного в свідомості люди­ни. Тут немає нехтування посейбічним, адже воно споконвічне включене в структуру потойбічного. Говорячи словами Трубецького, "все земне покри­вається рукою Всевишнього, який благословляє із темно-синього склепіння". Ця рука перемагає мирську роз'єднаність заради соборного цілого і тримає в собі людські долі.

У храмі стверджується те внутрішнє об'єднання, яке має перемогти хао­тичний поділ і ворожнечу людства. Собор усієї тварі як грядущий мир Усесвіту, що охоплює і ангелів, і людей, і будь-яке дихання земне, переображення Всесвіту у храм, в якому все об'єднується так, як об'єднані в єдиній Божій Істоті три лики Св. Трійці, — така основна ідея нашого старо­давнього релігійного мистецтва.

Трубецькой підкреслює надзвичайну яскравість фарб ікони. Незнання фарб ікони веде до нерозуміння її духу. Це "незрівнянна радість", яку ікона віщує миру. Проте не можна відкидати властивого їй аскетизму. Це — найцікавіша загадка, яка коли-небудь поставала перед художньою крити­кою. Між іншим, і сам психологічний канон (Трубецькой згадує про нього у цих своїх міркуваннях) має утримувати в собі живу єдність трансцендента­льного і посейбічного, адже кожне з них без своєї протилежності має тен­денцію до зникнення. Саме в цій єдності і полягають витоки смислу життя.

В чому таємниця такого сполучення вищої скорботи і вищої радості? Зрозуміти цю таємницю — відповісти на питання, яке розуміння смислу життя втілилось у нашому стародавньому іконописі. Сенс релігійної ідеї постає у вислові "Немає Паски без Страсного тижня", тобто перед радістю всезагального воскресіння не можна пройти повз животворний Хрест Гос­подній. Тому в нашому іконописі мотиви радісні та скорботні, аскетичні рівною мірою необхідні.

Трубецькой вважає, що скорботно-аскетичний дух іконопису має підлегле й підготовче значення. Головне — радість остаточної перемоги Боголюдини над звіролюдиною, введення у Храм всього людства і всієї тварі. Але для цього людина має підготуватися подвигом. Самодостатню плоть слід відкинути. Ось чому ікони не можна писати з живих людей.

Рух від скорботи до життєствердження — справжня діалектика фено­менологічного руху в давньоруському іконописі. Ікона — прообраз майбут­нього храмового людства. Його ще немає, його можна лише вгадувати в сучасних людях. Ікона слугує його символічним зображенням.

Смирення плоті — обов'язкова умова одухотворення людського образу. Так підготовлюється майбутнє примирення людини з людиною і нижчою твар'ю.

В аскетизмі вже просвічується вираження духовного життя. Істотні риси в зображенні освячені канонами. Не в рухах тіла, а у виразі очей як у зосе­редженні духовного життя людського обличчя виявляються вищі здобутки релігійного мистецтва. У фізичній нерухомості образу передається надзви­чайна напруга і міць духовного підйому, який неухильно здійснюється. А що ж полишає людина у своєму підйомі? Чи, можливо, вона бере з собою в захмарну височінь весь свій пройдений шлях? Чи весь він тільки омана, а ціль — остаточне? Тут, до речі, можна згадати характерний гегелівський термін aufgeben, який означає водночас і заперечення, і збереження. Дійсний рух духу, душі відбувається саме так.

Цю феноменологію і розглядає Трубецькой, описуючи фреску А.Рубльова в Успенському соборі м. Володимира, Сходження в рай вира­жається тільки очима. В них — глибоке внутрішнє горіння і спокійна впев­неність у досягненні мети. Тілесний світ стає прозорою оболонкою духу. Так виражається влада духу над тілом. Ця нерухомість тіла постає тільки в особливому випадку: сповнення надлюдського, Божественного змісту. Це велика, безмежна стриманість, яка вимагає такої ж сили волі, зосередже­ності на меті.