Сторінка
5

Сучасні політичні процеси в Криму

Були вжиті заходи щодо відновлення керованості правоохоронними органами. В травні 1994р. Президент України ухвалив укази про реорганізацію Міністерства внутрішніх справ та Служби безпеки Республіки Крим, відповідно, у Головне управління внутрішніх справ МВС України в Криму та Головне управління СБУ в Криму, підпорядкувавши їх безпосередньо міністрові внутрішніх справ України та голові Служби безпеки України[39].

В березні 1995р. Президент України ухвалив указ, яким встановив, що прем'єр-міністр Уряду Криму призначається безпосередньо Президентом країни, за поданням голови Верховної Ради АРК, а члени Уряду АРК – Кабінетом Міністрів України[12]. В серпні 1995р. такий порядок був дещо змінений: прем'єр-міністр АРК призначався й звільнявся з посади Верховною Радою Криму, за погодженням з Президентом України. Тоді ж в АРК були створені державні районні адміністрації, які підпорядковувалися Уряду Криму, Кабінету Міністрів та Президентові України[13].

Така ж процедура щодо призначення й звільнення голови Уряду Криму була закріплена статтею 136 Конституції України (1996р.) та Законом України «Про Конституцію Автономної Республіки Крим» (1998р.)[23, 167].

Отже, в 1994-1998рр. була відновлена керованість вертикаллю виконавчої влади в АРК, у т.ч. правоохоронними органами, що сприяло стабілізації політичної ситуації в автономії. Центральні органи виконавчої влади повернули втрачений контроль за подіями в Криму.

2).Повернення АРК до правового поля України.

Серед пріоритетних завдань, що стояли перед органами державної влади України, було приведення нормативно-правових актів Республіки Крим у відповідність до законодавства держави.

17 березня 1995р. Верховна Рада України скасувала: Конституцію Республіки Крим (в редакції від 6 травня 1992р.); закони Республіки Крим «Про вибори Президента Республіки Крим», «Про відновлення конституційних основ державності Республіки Крим», «Про Конституційний Суд Республіки Крим», «Про вибори депутатів і голів сільських, селищних, районних, міських, районних у містах Рад». Скасовувалися посада Президента Республіки Крим, а також відмінна від загальнодержавної система виборів до місцевих Рад. Автономна Республіка Крим визнавалася адміністративно-територіальною автономією в складі України[2].

Населення Криму досить критично поставилося до рішень Верховної Ради України: за даними соціологічного дослідження, проведеного Кримським центром гуманітарних досліджень, 52% кримчан різко негативно сприйняли скасування Конституції Криму[19, 201]. Однак серйозних суспільних заворушень в автономії не відбулось.

Стаття 135 Конституції України визначила, що нормативно-правові акти Верховної Ради АРК та рішення Ради Міністрів АРК не можуть суперечити Конституції й законам України. Президенту України було надане право зупиняти дію нормативно-правових актів Верховної Ради АРК з одночасним зверненням до Конституційного Суду України. Ухвалення в 1998р. нової Конституції АРК і її затвердження Законом України «Про Конституцію Автономної Республіки Крим» остаточно визначили нинішній статус автономії[23, 273].

Повернення в цей період Автономної Республіки Крим до правового поля України знаменувало собою припинення «війни законів», сприяло стабілізації політичної ситуації в АРК, налагодженню відносин між Києвом і Кримом на правовій основі.

3). Внутрішнє політичне протистояння в АРК

У цей період загострилися відносини між Президентом Республіки Крим Ю.Мєшковим та Верховною Радою АРК, а пізніше – в самому представни-цькому органі. Це пояснювалося різними поглядами посадових осіб, політиків на подальший розвиток автономії, а також власними амбіціями лідерів.

Восени 1994р. політичне протистояння між Ю.Мєшковим та Верховною Радою Криму посилилося: у вересні 1994р. остання суттєво звузила повноваження кримського президента (проти Ю.Мєшкова виступили навіть депутати з блоку «Росія», які підтримували його на виборах). У відповідь, Ю.Мєшков ухвалив укази про припинення діяльності Верховної Ради Криму, проведення 9 квітня 1995р. референдуму про ухвалення нової Конституції Криму. Однак, депутати змогли перехопити ініціативу: 15 вересня 1994р. був відправлений у відставку «проросійський Уряд» Є.Сабурова та призначений лояльний до Києва Уряд А.Франчука[19, 173].

Ю.Мєшков втратив політичну підтримку не лише серед своїх колишніх союзників, але й населення Криму: за даними різних соціологічних дослід-жень, його діяльність підтримували лише 10% кримчан. У березні 1995р. посада Президента Криму була ліквідована Верховною Радою України[23, 184].

Політична криза призвела до зниження впливу проросійських політичних сил на півострові, які не змогли запропонувати кримчанам реальної альтернативи. За даними соціологічних досліджень, у 1995р. діяльність Республіканської партії Криму (яка разом з Народною партією утворила блок «Росія») підтримували лише 5% кримчан[52]. Втратив свої позиції блок «Росія» і у Верховній Раді Криму – їх представник С.Цеков у 1995р. був зміщений з посади голови Верховної Ради АРК, а проросійські сили об'єдналися в партію «Союз».

У 1995-1998рр. центр політичного протистояння перемістився до Верховної Ради та Уряду Криму. Відсутність чіткої політичної структуризації в представницькому органі Криму призводила до постійного перегрупування фракцій, переходів депутатів з однієї групи до іншої, перманентної зміни керівництва автономії. Як наслідок, протягом 1995-1998рр. Верховною Радою АРК керували чотири спікери; за цей період змінилося стільки ж урядів.

Постійні конфлікти між Президентом і Верховною Радою Криму, всередині представницького органу автономії, зміни керівництва Верховної Ради та Уряду АРК не сприяли налагодженню стабільної роботи державних органів, вирішенню економічних проблем Криму.

4). Загострення проблем кримських татар.

У цей період невирішеність проблем кримськотатарського народу перетворюється на важливий чинник впливу на політичну ситуацію в автономії. Підґрунтя проблем, що негативно впливають на ситуацію в 2001р., було закладене саме в цей період.

З початком приватизації в 1994р. більшість кримських татар були виключені з цього процесу, а спеціального резервного фонду (для забезпечення участі в приватизації депортованих народів) так і не було створено[43].