Сторінка
3

Відьми, чарівниці й опирі, чи то ж примхи і примхливі оповідання люду українського

— А що! вже пізно хіба? — питає він.

— А вже. Далі вже півні на досвіток запіють.— А тут іще й на опівніч не піли.

— А на чім ти став? — запитав ізнов.

Я сказав. Потягнувся той, аж кості затріщали, протер очі кулаком й пішов до стола, з хрипом читаючи той псалом. А я сів уже на припічку і дивлюсь то на собаку, то на діда поглядаю, чи не видалось мені, що він вусом моргає, а він, може, ні, і міряю оком, чи далеко до дверей.

Трохи вже мені відлягло від серця; аж нас дві душі не спить і собака третій. Грубка собі теплесенька, в плечі гріє, і сон морить, і чую, що їло б ся щось, і думаю: треба в печі пошпортати — чи нема чого, а тут уже зовсім сплю. Собака ізнов загарчав, я зопалу глянув на діда, подрухавшись, а він-таки і справді вусом моргає. Тоді вже думаю: «Постій! піду ж я двері відімкну».

Вернувшись до хати, вже більше не сідав, а став коло комина грітись і не зводжу очей з покійника. Той же собі, знай, чита і вухом не веде, ще й на собаку посварюється. Не пам’ятаю вже, чи довго, чи недовго мені стоялось коло комина, як реєнтій запитує:

— Ти, Михайло, нічого не бачиш?

— Ні,— кажу,— або що? — Не відказав він мені ні слова, начеб і не почув, читаючи.

Дід ще ногою заворушив, руками, кліпнув очима скілька раз і схопився на ноги, а собака йому на груди. Я в ноги, дяк за мною, а їх так і зоставили накупі, і баба зосталась. Лишили й хату нарозтвір та й побігли до села без духу.

На другий день такою громадою йдемо до куреня! Душ зо тридцять. Приходимо. Двері, як ми зоставили нарозтвір, так і стоять, баби нема, а дід стоїть коло печі, на комин сперся головою і задубів так. Собака ж, бідний, до половини в печі і весь зад відгорів, а перед — до половини у діда в руках; як держав його, так руки й заков’язли. Кров всю хату сполонила, та така чорна! Видно, довго бурикався неборака рябко — не давався, бо в діда всі груди і всі руки скусані, да таки заміг бідняку і так каторжно замучив його! Сказано — опир нечиста сила — кого не подужає!»

ВІДЬМА (відюга, відюха, вириця, лиходійниця, чаклунка, чародійка, обавниця, потворниця, яритниця, карга) — один із головних персонажів нижчої демонології. Це слово походить від відати, тобто знати все. Вириця — стара відьма. Яритниця (від ярий — весняний) — молода відьма, схильна до любовних забав. Така відьма, заварюючи чарівне зілля, замовляє:

«Терлич, терлич! Мого милого приклич!» Чим сильніше кипить зілля, тим вище і швидше він несеться: «Як дуже зілля кипить — милий над деревами летить; а як не дуже — по половиш дерев» — і в цьому випадку може налетіти на стовбур дерева і забитися до смерті.

Образ відьми у різних модифікаціях відомий багатьом народам. В українсько-білоруські повір’я цей образ, на думку С.Токарева, увійшов через посередництво католицької Польщі і тому ввібрав у себе багато західноєвропейських уявлень. У росіян образ відьми-вродливиці не набув такого поширення, як в українців.

Цілком земними постають з українських легенд відьми-красуні. Особливо гарними вони стають опівночі. У народі побутують численні повір’я й легенди про польоти відьом через комин на шабаші аж на Лису гору біля Києва, про викрадення ними райдуги і роси, про підковування їх знахарями або ж звичайними людьми тощо.

У легендах про відьом найпоширенішим є мотив про їхні польоти на шабаш. Засобом переміщення тут слугують найбуденніші предмети домашнього вжитку: кочерга, мітла, тріпачка для обробки льону. Єдиним таємничим засобом можна вважати мазь, добуту відьмою з-під порога. Намазавшись нею під пахвами і промовивши закляття, відьма тут же без усяких перепон вилітає через комин. Інколи вона далі опиняється на коні й подорожує верхи. 29 грудня відьми з усього світу злітаються на Лису гору на шабаш; 1 січня вони розпочинають з нечистими духами нічні прогулянки, а 3-го, повертаючись з гулянок, задоюють корів; 18 січня вони зовсім гублять розум від надмірного бенкету. За повір’ям, відьми на Благовіщення зароджуються, а на Юріїв день (23 квітня) і в Купальську ніч (24 червня) разом з відунами також збираються на Лису гору.

Відьом не треба плутати з чарівниками, які можуть робити й добро. Бувають відьми родимі, які продовжують свій нечистий родовід від народження, і навчені, яких ізмалку вчать чаклувати. Керує відьмами старий відьмак. Це так само чоловік, який усе знає, але з лиця бридкий. Вовче серце, пазури чорної кішки і гадюки — основні чародійні складові для приготування різноманітних сполук при ворожінні. Вороги відьом — знахарі та знахарки. Відьма здатна тільки на зло. Наприклад, вона може зібрати землю зі слідами людини у торбу; потім, підвісивши ту торбу в димарі, замовляє, щоб людина так само сохла, як і земля.

Популярним в Україні є мотив доїння відьмами чужих корів. Найнебезпечнішою у цьому відношенні вважається ніч на Купала. Задля своєї мети відьми перетворюються на котів, собак. Утім їм і не обов’язково перевтілюватися: достатньо на Юрія зібрати рядном росу з тих полів, де пасеться худоба, яку вони хочуть доїти, і віддати власним коровам чи козам. Від цього їм прибуде чужого молока. Тому на Купала телят не відлучали від корів, аби відьми не могли їх попсувати, під двері клали борону, а іноді сам господар чи наймит-пастух ночували біля худоби.

Багатьом українським легендам властивий мотив поїздки відьом на людях. Десь у дорозі відьми, так само як і демонічні втілення хвороб, сідають на плечі чоловікам і переслідують їх у такий спосіб до самої хати. Та як тільки герой стає на поріг, відьма кудись зникає. На відміну від русалок, які переважно роблять зло родичам, відьми шкодять найчастіше сусідам чи кумам.

Жінка, яка вміє передбачати майбутнє, знає свій вплив на надприродні сили та вміло користується замовляннями, стала негативною постаттю після прийняття християнства в Україні. Тоді ж склалося уявлення про жінку як джерело гріха, а тому кожну «чародійку» засуджували до страти: спалювали, топили, закопували в землю разом з чорним півнем, котом або гадюкою. Коли довго не було дощу і наставав голод, люди приписували це злим чарам, а тому збиралися гуртом, ловили підозрілих баб і вели на річку чи озеро. Далі скручували їх мотузками, прив’язували їм на шию важкі камені та кидали нещасних у глибоку воду: невинні в чарівництві зразу ж ішли на дно, а «справжня відьма» плавала на поверхні води разом із каменем. Перших витягували за допомогою мотузок і відпускали на волю; тих, що були визнані відьмами, топили силою.