Сторінка
1

Природна монополія як об'єкт конкурентної політики

Технологічні особливості інфраструктурних галузей стримують розвиток у них конкуренції, тому необхідне державне регулювання таких ринків. Але це регулювання потрібно здійснювати в таких формах, що допускають конкуренцію скрізь, де вона можлива. При проведенні конкурентної політики в інфраструктурних галузях варто використовувати не тільки досвід розвинутих країн, але і досвід наших предків, накопичений у XIX - на початку XX століття.

Природна монополія традиційно пов'язується з таким винятково потужним ефектом масштабу, який дозволяє одній фірмі забезпечувати увесь ринок, маючи більш низькі витрати на одиницю продукції, в порівнянні з конкуруючими між собою фірмами. Класичним прикладом є різні види виробничої інфраструктури, де висока частка постійних витрат. Якби ринок був поділений між багатьма фірмами, то ефект масштабу не вдалося б отримати повною мірою. В результаті, витрати на одиницю продукції виявилися б високими і відповідно потрібно було б підвищити ціни для того, щоб перекрити їх.

Проблемами природних монополій займалися видатні західні вчені: Дж. Робінсон, Дж. Стіглер, О. Уільямсон, Р. Познер, Г. Демсец. Питання регулювання природних монополій, розвитку конкуренції в інфраструктурних галузях розглядали і деякі вітчизняні дослідники [1, 2, 3]. Однак вони спиралися переважно на практичний досвід розвинутих країн. Тим часом у ХІХ - на початку ХХ століття, коли більша частина України входила до складу Російської імперії, також був накопичений певний досвід регулювання природних монополій в умовах ринкової економіки. Тому задача даної роботи - спираючись на висновки економічної теорії, досвід розвинутих країн, а також на власний досвід, надбаний у минулому, проаналізувати особливості конкурентної політики в інфраструктурних галузях.

Слід зазначити, що пануюча в західній економічній думці неокласична школа, при всьому властивому їй економічному лібералізмі, не схильна брати під сумнів природний характер даного різновиду монополізму. Її лібералізм виявляється скоріше у виборі способів протидії цьому неминучому злу: перевага віддається державному регулюванню в порівнянні з державною власністю, що розглядається лише як крайній засіб.

Однак існує й інша точка зору. Так, Томас ді Лоренцо доводить, що природна монополія - це міф, економічна фікція. Наприкінці ХІХ - на початку ХХ століття в інфраструктурних галузях мала місце запекла конкуренція, що була не до душі саме виробникам. Тому вони домоглися від урядів надання їм монопольного статусу, а потім, за підтримки ряду видатних економістів, було сконструйовано обґрунтування цієї монополізації [4, с. 81]. Те, що вважається природною монополією, виступає з цих позицій як результат антиконкурентного державного втручання.

Критичне ставлення деяких вчених до теорії природної монополії певною мірою пояснюється тією обставиною, що навіть у такій "конкурентній" економіці, як американська, держава тривалий час регулювала, зокрема, вантажні перевезення автотранспортом і авіаперевезення, де ефект масштабу невеликий і природні бар'єри для входу нових конкурентів досить слабкі. Загальновизнано, що в цих випадках влада сама створила монополії, інституціонально обмеживши вступ у дані галузі нових фірм. В результаті програли споживачі і потенційні конкуренти. Та й у ряді інфраструктурних галузей дерегулювання сприяло підвищенню ефективності.

Таким чином, уяву про природну монополію як про економічну фікцію не можна вважати зовсім необґрунтованою. Однак при цьому допускається змішання двох різноступеневих категорій - природної монополії й інституціонального монополізму. Цей тип монополізму породжений інститутами і виявляється насамперед у створенні нерівних умов конкуренції для її учасників, аж до повного усунення конкуренції. Яскравим прикладом інституціонального монополізму є середньовічна цехова система [ 5, с. 20 - 24].

Природний монополізм нерідко супроводжується виникненням і розвитком елементів інституціонального монополізму. У цьому розумінні природний і інституціональний монополізм дійсно можуть бути тісно пов'язані між собою. Але цей взаємозв'язок не може бути підставою для ототожнення зовсім різнорідних типів монополізму, один з яких детерміновано технологічно, а інший - пов'язаний з надмірним втручанням держави в економіку. Між тим, з такого ототожнення і походить ультраліберальна концепція "міфу про природну монополію".

Принципові відмінності між природним і інституціональним монополізмом визначають необхідність різних підходів до них. Ефективна конкурентна політика вимагає послідовного викорінювання всіх проявів інституціонального монополізму, включаючи і ті його елементи, що складаються в інфраструктурних галузях як паразитична надбудова над природним монополізмом. Сама ж природна монополія, зрозуміло, не може бути усунута політичними заходами в силу її об'єктивної технологічної детермінованості. Тому необхідним є науковий аналіз, спрямований на максимально чітке розмежування інституціонального монополізму від природної монополії.

Політика дерегулювання, що проводилася в розвинутих країнах з 80-х років, базується саме на такому розмежуванні. Вона спрямована на пошук таких економічних механізмів функціонування природних монополій, що допускали б конкуренцію всюди, де вона можлива й ефективна. Адже саме штучна монополізація тих функцій, технологія виконання яких допускає конкуренцію, і відноситься до проявів інституціонального монополізму.

У розвинутих країнах отримала значне поширення практика організаційного відокремлення мережі від функцій з її експлуатації. Так, в США у 80-ті роки відкрили для конкуренції ринок газу. Транспортування газу було проголошено послугою загального доступу, і власникам газопроводів заборонили перепродаж газу. Аналогічні реформи в енергетичному секторі проводить і Європейське Співтовариство.