Сторінка
6

Антимонопольної політики в регульованій ринковій економіці

Класичним прикладом антимонопольного законодавства є антитрестовське законодавство США. Першим актом став знаменитий закон Шермана (1890), що був спрямований в основному проти монополізації торгівлі і комерційної діяльності.

Він забороняв будь-які форми контрактів (об'єднання, змови і т.п.), спрямовані на обмеження свободи торгівлі, а також оголосив поза законом недобросовісні методи усунення конкурентів, висуваючи їх як карний злочин. У якості мір покарання передбачалися штрафи, відшкодування збитків, тюремний строк і навіть розформування винної фірми. Головна особливість закону Шермана - націленість на боротьбу з вже існуючими монополіями. Його хибами були нечіткість основних визначень, відсутність постійного органа, що контролює виконання закону, профілактичних антимонопольних заходів.

Ці хиби в значній мірі були усунуті в 1914 р. із прийняттям закону Клейтона і закону про Федеральну торгову комісію (ФТК). У законі Клейтона не тільки уточнювалися основні поняття антитрестовського законодавства, але і розширювалося поняття антимонопольної діяльності. Зокрема особлива увага приділялася фінансовим аспектам взаємодії монополістів, а також монопольної влади як такій. На урядову ФТК був покладен контроль за виконанням антитрестовських законів. Надалі антитрестовське законодавство США все в більшому ступені переходило від вузького до широкого трактування монополістичної поведінки. Закон Уилера-Ли (1938) був спрямований на захист прав споживачів (проти хибної реклами і перекрученої інформації); закон Келлера-Кефаувера (1950) звертав увагу на взаємодію монополістів у сфері матеріальних активів. Удосконалювання антитрестовського законодавства продовжувалося і пізніше. Антитрестовські закони США дуже вплинули на розвиток антимонопольного законодавства інших країн.

В Західній Європі антимонопольні законодавства були прийняті після 2-ої світової війни і мають ряд особливостей. З одного боку, вони формально спрямовані на захист інтересів споживачів, а з іншого боку, покликані заохочувати процес концентрації виробництва й утворення великих корпорацій, якщо це пов'язано з науково-технічним прогресом.

Наявність монополії в галузі свідчить, що доступ в неї конкурентів ускладнений або не можливий. Часто бар'єри, які заважають вступу конкурентів до галузі, народжені об'єктивними причинами, іноді створюються штучно.

По-перше, бар'єром може стати технологія. Прикладами служать енергетика, металургія, залізничний транспорт, міське комунальне господарство (газо- та водопостачання, каналізація) і т. п., в яких сама технологія припускає обмежену кількість підприємств чи навіть одне. Таким чином, технологія в певних галузях народжує технологічні олігополії.

По-друге, природним бар'єром, який заважає чи обмежує доступ до галузі, є патенти і ліцензії. Держава за допомогою ліцензій обмежує доступ до галузі чи участь в якій-небудь діяльності. На основі патентів і ліцензій виникають науково-технічна монополія. Вона носить тимчасовий характер, зникаючи в процесі розповсюдження і комерційного освоєння результатів наукових досліджень і технічних розробок.

По-третє, природним бар'єром може бути монополія держави в певних галузях.

По-четверте, штучним бар'єром може бути значне розширення виробництва корпорацією (концентрація) чи злиття декількох корпорацій в одну (централізація).

По-п'яте, штучним бар'єром, який заважає виробництву продукту, може стати монопольне володіння родовищами сировини.

По-шосте, є тотальна монополія держави в економіці, характерна для минулих соціалістичних країн.

Таким чином, серед вищезгаданих монополій можна виділити згідно з функціональним призначенням зону природної монополії, яка включає технологічні олігополії, науково-технічну і державну монополію. Кордони зони не постійні. Так, тимчасовий характер має науково-технічна монополія, не жорстко фіксовані рамки технологічних олігополій, оскільки технологічні впровадження спроможні викликати якісні зміни в економічній діяльності.

Демонополізація є постійною функцією держави в ринковій економіці, одним з основних напрямків її діяльності. При проведенні антимонопольної політики керуються наступними принципами, основаними на особливостях її структури:

1. Вивчення ринків, знаходження серед них конкурентних і монопольних.

2. Диференційний підхід до монопольних ринків. Антимонопольна політика не повинна бути направленою проти монополізму взагалі. Кінцева мета антимонопольної політики в тому, щоб в економіці залишилася лише зона природних монополій.

3. Виділення зони природних монополій, які не підлягають демонополізації. Природна монополія - це стан товарного ринку, при якому задоволення попиту на цьому ринку ефективне при відсутності конкуренції в силу технологічних особливостей виробництва (в зв'язку з суттєвим зниженням витрат виробництва на одиницю товару по мірі збільшення обсягів виробництва), а товари, які виробляються суб'єктами природних монополій, не можуть бути замінені в споживанні іншими товарами, в зв'язки з чим попит на даному товарному ринку на товари, які виробляються суб'єктами природних монополій, в меншому ступені залежить від змін ціни та цей товар, ніж попит на інші види товарів. Для ефективного управління технологічними олігополіями потрібні переважно адміністративні заходи, які включають поточне і перспективне планування виробництва і інвестицій, контроль над цінами, якістю продукції і т.п. Втручання держави в науково-технічну монополію повинно бути мінімальним і обмежуватися введенням правових норм, сприяючих вільному обміну науково-технічною інформацією як в межах окремих країн так і між ними. Що стосується державних монополій по відношенню до товарів нееластичного попиту, то держава націоналізує їх виробництво, встановлює адміністративний контроль над цінами, фіксовані ставки акцизного оподаткування і ін. Держава може впливати на ціни в галузях природних монополій двома шляхами: по-перше, за рахунок регулювання цін і тарифів; по-друге, шляхом впровадження елементів конкуренції навіть в галузях природних монополій. Найбільш ефективними є підтримання оптимального балансу конкурентних і регулюючих механізмів за принципом: регулювання лише там, де конкуренція абсолютно неможлива. Наочно послідовний алгоритм перетворень можна виразити у вигляді формули: реформа природних монополій = наведення елементарного порядку та структурна перебудова + реструктуризація. Міжнародний досвід і сучасні теоретичні розробки свідчать, що найперспективнішим напрямком економічної політики держави в галузях природних монополій є їх реструктуризація. Під останнім розуміють впровадження елементів економічного змагання і створення умов для розвитку конкуренції на відповідних ринках, яке буде супроводжуватися їх регулюванням.

Перейти на сторінку номер:
 1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15 
 16 


Інші реферати на тему «Макроекономіка»: