Сторінка
9

Трагічне життя і титанічна творчість Олександра Петровича Довженка

Є наукова версія, що несамовитий вождь не наказав прибрати зі світу цього О.Довженка лише тому, що сподівався заставити кінорежисера розродитися гені­альним кіносценарієм про Сталіна. В оповіданні «Двоє вночі» О.Гончар заставляє читачів навіть повірити в дружбу між Сталіним і Довженком. І перше, і друге містять у собі зерно істини. Але найближче до правди підходить Є.Сверстюк, коли пише: «Він був нехитрий і його було здалеку видно. І був невимовно упертий у своїй любові. Йому ніколи не вірили секретні служби, а отже, і влада. Він тримав­ся на високому покровительстві. Але взявся грати роль у спектаклі соцреалізму і дотримувався правди. У Москві рівень свободи був незрівнянно вищий, ніж у приреченій на духовну та культурну смерть Україні, отже, гра була легшою. Москва була місцем заслання, але й порятунку».

Як тільки у 1945 році була закінчена «Повість полум'яних літ», у 1946 митець розпочав роботу над «Мічуріним»(«Життя в цвіту»). У 1952 році Довженко виїжджає на береги Дніпра, щоб за вказівкою Сталіна стати літописцем будівництва Каховського гідровузла. Шість записних книжок (1952-1956), в яких етюди, зарисовки, портрети майбутніх героїв, дають можливість написати пафосний твір. Але чи завжди шістдесятирічний Довженко в душі сповідує те, про що пише, прославляючи? В тім-то й річ, що ні. Якщо порівняти славословіє штучному морю в "Поемі ." і страшні уривки "Щоденника", то можна собі уявити, на яке роздвоєння приходилося йти Довженкові, як розривати живцем свою душу, щоб віддати кесарю кесареві, а Богові Боже. Та навіть у тексті "Поеми про море" не так усе райдужно, оптимістично й світло, як вимагалося партією від Довженка. Ось критика убогості новозбудованого села для людей, яких зігнали з рідних місць, щоб назавжди затопити благословенні українські чорноземи й у майбутньому перетворити квітучу землю в затхлі смердючі котловани із зеленою водою: "Хто розпорядився будувати хати в ряд по шнуру? Хати, струнко! Равнєніє на бюрократа!" А ось пророче передбачення деградації молодшого покоління, яке виросло в достатку в місті й уже не розуміє поваги молодшого в сім'ї до старшого за віком, а не за чином або званням: .Генерал армії Федорченко і Алік ідуть степом. У Аліка невиразне нудьгуюче обличчя розбещеного неука. Іде він не поруч, відстав кроків на шість.

- Папка, і що тобі за охота йти пішки! Давно б прибули на машині. -Дід написав: прийди додому пішки.

- Тобі не може дід наказувати.

- Чому не може?

- Тому що ти генерал . - і далі:

- Так .Літа, літа, Маріє.

Еге. Прошуміли .Сорок років.

- Пролетіли, так.

А я дивлюсь, не впізнає мене. босу . Це синок?

-Так. Менший . (до Аліка) Чому не привітаєшся?

- А чому я повинен .Я з нею незнайомий, - глухо відповідає Алік. Генерал ладен мовчки розтерзати свого Аліка, не подаючи при цьому, як кажуть, ніякого виду.

Справжнім ляпасом тоталітарній системі стає епізод, коли той же тупоголовий Алік мітить в майбутньому на місце прокурора. Що ж, саме такі тисячами висилали невинних у Сибір, запаковували на все життя в концтабори, прирікали до розстрілу:

-А може, буду прокурором чи суддею.

- Хто тобі сказав?

- Мамка.

- А чому ти будеш суддею? На якій підставі?

- Там не треба математики.

- А що ж там треба? -Злочинці.

-Які злочинці?

- Різні, яких я буду судити.

- Так. Судити збираєшся. А на якій підставі ти хочеш судити людей? На тій, що в тебе немає здібностей?"

"Поема про море", за яку Довженкові посмертно присудили Ленінську пре­мію, була завершена у 1956 році. І цьому ж році в журналі "Дніпро" опублікува­ли Довженкову автобіографічну кіноповість "Зачарована Десна". До видання "Зачарованої Десни" окремою книжкою Довженко не дожив. Правда, він вичитав верстку і в листі до Ю.Смолича від 7 жовтня 1956 року жалівся, що по сторінках твору добряче походили редактори. Ще б пак! Хіба могли вони пропустити, на­приклад, епізод, де страждання нищителя морквочки після прабабиних проклять порівняно зі стражданнями виключених з комуністичної партії та ще й зроблено таке зіставлення з добрячою дозою сарказму: "Та мені вже не до узвару. Треба спасатись, поки не пізно. Тоді я заліз у старий човен, що стояв у клуні, і почав думать, що б же його зробити такого, щоб поновитись у святих, щоб вернути святість, щоб спокутати свій первородний гріх? Ні один, мабуть, нещасливий комуніст, вигнаний з партії, не думав так про своє поновлення, як думав колись я, маленький, у човні лежачи. Що ж його діяти? Як жити в світі?"

Вважають, що задум "Зачарованої Десни" в Довженка появився ще перед війною, але через трагічні для народу події прийшлося відкласти роботу над автобіографічним твором, хоч щось-таки й писалося навіть на фронті, приходило як візія, вставало маревом рідної Сіверщини, про що свідчить запис у "Щоденнику" від 5 квітня 1942 року: "А вчора, пишучи спогади про дитинство, про хату, про діда, про сінокіс, один собі у маленькій кімнатоньці сміявся і плакав. Боже мій, скільки ж прекрасного і дорогого було в моєму житті, що ніколи-ніколи вже не повернеться! Скільки краси на Десні, на сінокосі і скрізь-усюди, куди тільки не гляне моє душевне око". Та роботу над твором про дитинство переривали інші справи, набагато важливіші. І аж у голодному 1947 році в листі до матері й сестри Довженко, вітаючи рідних з Великоднем, промовляється, що часто згадує своє дитинство й буде про нього писати. Ймовірно, що мріяв поставити й фільм за цим кіносценарієм, але ж добре знав, що треба височайшого дозволу зверху. Процитуємо останній лист до Ю.Смолича, особливо той уривок, який раніше вирізали, ставлячи три крапки: "Найгірше, найстрашніше в кіно - марнування часу, чекання поправок, заборон, постанов, планових тематичних змін, а то і просто зла як зла. Признаюся тобі: ніколи я так не страждав, не мучився морально, як зараз в отсі одинадцять післявоєнних літ".