Сторінка
4
У червні 1927 року митець розпочав роботу над фільмом за чужим сценарієм "Звенигора", але так перейнявся ним, що в процесі зйомок повністю перередагував сценарій. Відгуки критиків на цей фільм були дуже схвальними, хоч Юлія Солнцева й залишила спогад про те, як особисто відстоювала фільм від недоброзичливців, а одному критикові прямо заявила: "Якщо ви не розумієте того, що бачили, ми не можемо бути друзями, бо мистецтво цієї людини захоплює . Людина, яка поставила такий фільм, геніальна". З артисткою Юлією Солнцевою митець зустрівся на початку 1928 року. "Я познайомилася з Довженком в Одесі, - згадувала його друга дружина. - У цей час я брала участь у фільмі Рошаля "Дві жінки". В одній із кімнат я роздивлялася пробні фото. Раптом хтось підійшов і зупинився за моєю спиною. Потім цей чоловік взяв з моїх рук фотографії і заявив категоричним тоном: "Ця гарна, ця -теж, а ця нікуди не годиться, порвіть її. Я обернулася - стояв Довженко". Тоді він розпочинав роботу над "Арсеналом", а через рік взявся за свою геніальну "Землю". Хроніка творчого розвою таланту О.Довженка в Одесі вражаюче переповнена цікавими фільмами: "Вася-інформатор" (1926), "Ягідка кохання" (1926), "Сумка дипкур'єра" (1927), "Звенигора" (1928), "Арсенал" (1929), "Земля" (1930). Згодом митець знімає фільми "Іван" (1932), "Аероград"( про Далекий Схід - 1934), а також "Щорс" (1937). Кожна нова картина викликає в мистецтві справжню бурю, появляються сотні відгуків. Кіномитець знав злети офіційного визнання і критичний тиск, цькування та переслідування. Особливо дісталося за фільми "Звенигора", "Арсенал", "Земля", "Іван". За останній Довженка взагалі мало не розстріляли: на ордері про арешт і про вирок вже були навіть підписи секретарів ЦК КП(б)У Постишева й Косіора. Зате до небес підносили значно слабші твори: довоєнний "Аероград", повоєнний "Мічурін" ("Життя в цвіту"). А за досить посередній фільм "Щорс", написаний і знятий на особисте замовлення Сталіна з проханням показати "українського Чапаєва" О.Довженко отримав найбільшу мистецьку нагороду - Сталінську премію першого ступеня. Втім, навіть найслабші картини генія мають бодай епізодичний відпечаток великого таланту. Людмила Тарнашинська підкреслює специфіку авторської позиції у кожному фільмі українського Мікеланджело: "Митець з печаттю генія, Довженко вірив, що мистецтво може оновити світ. Звідси - його безнастанні творчі пошуки, неординарність мислення, глибока символічність кращих творів і фільмів, у яких він утверджував загальнолюдське через національне". Звернемося до символічності того ж таки "Щорса". Роман Корогодський акцентує на одному надзвичайно вдалому й актуальному навіть для нашого часу епізоді: "Вулицею Чернігова урочисто йдуть синьожупанні оркестранти і грають марш "Гей, там на горі Січ іде" . Нараз перед ними виникає шорсівець і, замахнувшись гранатою, вигукує: "Лягай!" Оркестр кидається на бруківку. Лунає нова команда: "Вставай!" Оркестр встав. "Кругом! "Інтернаціонал", сучі сини! Вперед!" І що? Оркестр повернув у протилежний бік, заграв, пішов . Вперед? Назад? На ці запитання відповіло саме життя. У кожному його фільмі існує подібна дуалістична ситуація. Чи це світоглядний авторський гамлетизм? Як на мене, саме трагічна історія України 
покликала до життя поетику глибокого розламу між почуттям обов'язку більшовицького сектантства й романтичним ідеалом юності. Суперечність не мала ні діалектичного, ані якогось іншого розв'язання, бо між почуттям честі громадянина, сумлінням митця і чорною безоднею реального існування постало брутальне насильство: оркестр віддалявся, миттєво забувши "Гей, малиновий стяг несе" . А йшли, охрещені сучими, сини втраченої, здавалось, навіки України. Господи, прости нас, ми всі були подібними у своїй ницій, рабській довготерплячості й покорі - йшли більш як сім десятків років ." Про Довженка заговорили в цілому світі. Його фільм "Земля" отримав особливе визнання: у 1958 році у Брюсселі цю картину було визнано найкращою в світі. Чарлі Чаплін навіть прислав телеграму: "То ж велике щастя для нас, що Україна має такого славного сина й воістину великого художника. Нехай же вам, дорогий Олександре Петровичу, щасливо живеться й можеться предовгії літа!" Безперечно, що Сталін до кінця своїх днів мріяв, що Довженко напише й зніме фільм про нього, вождя, батька всіх народів, генералісімуса, переможця у Другій світовій, а тому й не дозволив розстріляти, вичікував й тільки пробував приручити: і подарунки надсилав, і дві Сталінські премії вручив, і на додачу ще й Ленінську, і в закордонні відрядження відпускав: до Праги, в Берлін, в Париж, у Лондон (1930), - і виступ на Першому з'їзді радянських письменників (1934) не заборонив, і в 1939 році присвоїв Довженкові звання діяча мистецтв УРСР. Не приручив. Не вийшло. Довженко не приручався ні пряником, ні батогом. Як і Великий Кобзар, карався, мучився, але не каявся. Не вмів їсти хліб з рук ката. В архівах КДБ й досі знаходимо чимало компромату на Довженка. Поплатитися головою в ті часи можна було, наприклад, за таку крамольну фразу: "Я надіюся, скоріше впевнений, що комунізм себе виживе і що скоро його не буде, так як життя показало усю його шкідливість. Про це мені говорив один мій знайомий великий партієць-єврей". І в той же час не можемо випускати з уваги, що Довженко мусив маневрувати, щоб хоч в основному зберегти свій Геніальний талант для України, хоч наполовину втілити в життя задумане. О.Гончар слушно зауважував: "Ясно, що зреалізував себе Довженко далеко не повністю. І не так, як хотів би . Все життя він змушений був відкуповуватись від режиму. За Геніальну "Звенигору" мав платити антиукраїнським "Арсеналом", за мудру "Землю" - силуваним "Щорсом", за бунт "України в огні" казенним "Мічуріним" . Справді, яка трагедія художника!" І в таких пекельних умовах кінорежисер ще й залишався високим естетом, дбав про красу. Посаджені власноручно Довженком яблуневі сади біля Одеської та Київської кіностудій, біля студії "Мосфільм" якнайкраще свідчать про хліборобську працьовиту душу селянської дитини й велике, добре, натхненне, гармонійне серце громадянина Всесвіту. Взагалі, в мистецтві Довженко теж був рафінованим естетом, чого й не приховував, адже часто цитував Анатоля Франса: "Якби мені запропонували вибирати між правдою і красою, то я вибрав би красу, тому що вона ближча до істини ." Пафосність, урочистість, романтичність усіх Довженкових творів глибинним корінням проростають саме з цього постулату домінування художньої краси над життєвою сірою обивательською куцою правдою.
Завантажити реферат