Сторінка
5

Трагічне життя і титанічна творчість Олександра Петровича Довженка

Не можна забувати, що в Довженка був талант художника, який носій теж пробу­вав зреалізувати. На нараді художників у 1940 році у своїй доповіді "Треба любити того, кого зображуємо" Довженко назвав Київський художній інститут основним центром образотворчого мистецтва в Україні, а тому поставив перед цим закладом високі вимоги: "Дивився я в минулому році картини випускників Київського ху­дожнього інституту. Вони на мене справили враження талановитих людей, але я сказав професору, що я б усіх цих учнів не випустив. Я б усіх їх залишив ще на один рік. Знаєте, для чого? Для того, щоб вони вивчили композицію картини і філософію картини; одна і друга проблеми, очевидно, дуже слабо були поставлені, й через те багато старого у прийомах, багато непродуманого". Довженко застерігав молодих художників від бездумного фотографування життя пензлем і фарбами. Він хотів, щоб у кожній картині була глибока думка, підтекст, краса.

У 1940 році Довженко став художнім керівником новоствореної Київської кіностудії. Здавалось би, перед митцем розкриваються нові творчі обрії. А приходилося все частіше й частіше писати й знімати на замовлення. В липні цього року на екрани країни виходить російськомовний звуковий художньо-документальний фільм "Визволення український і білоруських земель від гніту польських панів". Що б там не говорили зараз, але об'єднання Східної і Західної України в 1939 році дійсно було великою подією для нашого народу. Інша річ, що тоталітарна система з усією звірячою силою взялася саме за галичан і буковинців, в Сибір саме звідси потяглися ешелони нових "розкуркулених", нових "ворогів народу", через що жителі Західної України дуже швидко зневірилися в доцільності возз'єднання, у щирості українців-східняків. О.Довженко в 1939 році відвідав Чернівці і Львів. Його вразив європейський рівень культури в цих містах. У "Щоденнику" він пізніше прямо скаже, що радянська влада перевзує Західну Україну з модельних черевичків у кирзаки й перевдягне з шикарного одягу в незграбну куфайку. В документальному ж фільмі йшлося тільки про сльози щастя, обійми галичан чи буковинців з наддніпрянцями та про споконвічну мрію української нації жити соборно, але ж і фільм знімався за гарячими слідами приходу радянського ладу в Західну Україну, а не тоді, коли радість возз'єднання затьмарили нічні арешти, скоропостижні виселення, протиставлення у своєрідному Ноєвому ковчерзі "чистих" вірнопідданих східняків "нечистим", вороже налаштованим аж до збройного опору системі західнякам.

Про це теж у Довженка буде сказано, але теж пізніше: "У тисяча дев'ятсот тридцять дев'ятому році возз'єдналася Україна, Східна і Західна. Шість довгих століть колихали роз'єднані у катастрофі половини у бурях, у крові, у поті. Шість століть різні чужинці точили з половин соки і кров, учили по-різному молитися, думати . Половинні сестри забували одна одну, не пізнавали часом, гнобили несвідомо чи мимоволі. Нарешті розідралося небо, попадали, зникли вороги, сестри знайшли одна одну, збіглися близнята, крикнули од радості, заплакали, обнялися . Щасливий був той, хто це бачив, хто плакав тут од радості, у кого палало серце. Обнялися. Зітхнули, притиснулись одна до одної й . не зійшлися. Розімкнулись обійми, радість поступилася місцем ненависті, непевність - сумніву, сумнів змінився здивуванням, здивування - розчаруванням, а потім гнівом і обуренням. Хтось сказав - сказано було, що треба ув'язнювати, гнобити, стріляти у спину, висилати, зневажати, плювати в душу, ганьбити, не прощати, нічого не простити!!! Нас, кажуть, більше за добру європейську державу. Ми є і нас нема. Де ми?" Були у Довженка й такі задуми: "Написати новелу чи оповідання про трагедію Західної України останніх часів. Наше визволення, радість, і пафос, і розчарування, і біль, і неоднаковість цілей" та "Написав би я роман про визволення Західної України, про возз'днання . і про все, що з цього вийшло, що говорили і говорять, кому влетіло. І як народ український фактично був тут ні при чім".

Мрією О.Довженка було українське національне кіно. Ось чому напередодні Другої світової війни він з особливим натхненням писав сценарій до фільму за повістю М.Гоголя "Тарас Бульба". Початок зйомок цієї картини в степу Асканії-Нової було призначено на 23 червня 1941 року. А 22 почалася війна . Вранці Довженко зійшов у хол готелю, збираючись здати ключі й вирушити в Акерман, й почув приголомшуючу звістку: гітлерівська Німеччина напала на Радянський Союз. Вирішив негайно покидати все й квапитися в найкоротший термін повернутися в Київ.

Та давайте причастимося до цієї так і не втіленої в художнє життя картини (на жаль, сценарій під час війни загубився й залишилися від нього тільки маленькі епізоди в "Щоденнику" О.Довженка та спогади А.Малишка - О.С.) бодай епізо­дично, щоб хоч контурно збагнути задум і відчути національний колорит нена­родженого фільму. Один з фрагментів свого "Тараса Бульби'" О.Довженко уявляв таким: " .У Гоголя є картина кривавої січі наших козаків з поляками . її на кіноекрані я показав би так. Сидить на небі між хмарами Бог у вишиваній україн­ській сорочці. Дивиться вниз, хитає головою та й каже про себе: "Господи правед­ний, і що воно там робиться, на тій грішній землі? " Аж бачить, лине знизу пробита списом ще одна козацька душа і постає перед ним.

—Це ти, Кукубенко? - запитує Бог.

—Я, Господи, - відповідає той.

—Не зрадив свого товариства?