Сторінка
1

Карл Густав Єміль Фон Маннергейм – державний діяч Фінляндії

ЗМІСТ

Вступ

Розділ І. Маннергейм на передодні та під час радянсько-фінської війни 1939-1940 рр.

Розділ ІІ. Драматичне завершення політичної кар’єри Маннергейма в роки другої світової війни

Висновки

Список використаних джерел та літератури

РОЗДІЛ І. РОДИНА КАРЛА ГУСТАВА ЄМІЛЯ ФОН МАННЕРГЕЙМА,

ЙОГО ДИТЯЧІ ТА ЮНАЦЬКІ РОКИ.

Більшість з історичних діячів визначає сенс свого життя ще в ранній юності і неухильно прямує до раз і назавжди визначеної мети.

А Карл Маннергейм знайшов своє призначення у віці 50 років. Потрібна була історична гроза у вигляді двох російських революцій 1917 року і кілька тижнів непростих роздумів та сумнівів, щоб генрал-лейтенант Російської армії написав заяву про вихід з російської служби і вирушив з Одеси на землю батьків, де він не жив 30 років, - створювати і захищати демократичну Фінляндію[1].

Роберта фон Маннергейма та його дружини Желени, уродженої фон Юлін. Життя в Вільнесі, було обмежене жорсткими правилами[2]. Всі вели себе достойно і благородно. Вимагалось чітко вибирати фрази. Не позволялось шуткувати.

Проти всього цього і повстав Карл Густав. Він був єдиним трудним дитям в сім’ї. З ним траплялися приступи сліпого сказу, коли він кричав. Він тероризував свого старшого брата Карла, зразкового хлопчика, який саме з цієї причини не міг відплатити тим самим.

Заради миру в сім’ї Карл завжди уступав.[3]

Пращури Маннергейма прибули до Швеції, яка володіла тоді Фінляндією ще у ХVІІ сторіччі з Нідерландів. Його прадід Карл – Ерік був лідером Аньяльської ліги, він займав досить видне місце в Союзі “Анряла”[4], що разом зі своїм начальником командиром піхотного полку Турку, полковником Южаном Еріком Хестеску був засуджений до страти за зраду родини. Майже всі вищі армійській офіцери поставили свої підписи під декларацію, яка об’явила незаконною почату королем війну проти Росії.

І лише завдяки королівському помилуванню Маннергейма життя було збережено. У 1909 році, коли росіяни захопили Фінляндію, очолив делегацію станів новоствореного Великого князівства, яка домовлялася з російським царем Олександром І про статус Країни у складі Російської Імперії.

Дід Кари – Густаф – Еміль (на честь якого і було названо нашого героя) був головою Вищого Апеляційного суду Фінляндії і вченим-біологом, а батько – відомим поетом, письменником і підприємцем. Проте бізнесова діяльність графа виявилася цілком невдалою, він збанкрутував і виїхав до Парижа, де провів останні роки життя в колі богеми.

Маєтки батька було розпродано, і мати з дітьми змушена була жити в маєтку своєї мачухи. Коли її третьому сину Карлу – Густафу – Емілю – було чотирнадцять років, його мати померла, батька, який прожив ще 33 роки, він так ніколи більше і не побачив, і його освітою та вихованням займайся брат покійної матері Альберт фон Юлін.

І батькова, і материна родина належала до шведської аристократії Фінляндії, їхньою рідною мовою була шведська. Шведи захопили країну ще у ХІІ сторіччі і на початку ХІХ ст. фінську мову було практично витіснено з усіх сфер культурного вжитку – нею розмовляли лише селяни, які, втім, скидали 80 відсотків населення країни.1 Не випадково, що першим пунктом вимог (чи побажань громадян Фінляндії, які ще Маннергенйм – прадід привозив до російського імператора, було затвердження шведської в якості єдиної мови адміністрації і суду у новоствореному Великому Кнізівськтві.2

Національне фінське відродження почалося лише в середник ХІХ сторіччя, і першою реакцією на це з боку шведської громади став випрошений в російського царя Миколи І указ 1850 року: який забороняв видання книг фінською мовою.

Лише за рік до народження майбутнього керівника Фінляндії у 1866 році, фінській громаді вдалося запровадити у початкових сільських школах викладання фінською мовою нарівні зі шведською.

В цьому плані необхідно відзначити (наша) і те, що зараз фінські патріоти намагаються довести, що родини Маннергеймів та Біланів були вимовними, користувалися нарівні шведської і фінською, проте це виглядає доволі сумнівним.

Принаймні, у 1918 році, коли Маннергейм повернувся до Фінляндії, він мав величезні труднощі у спілкуванні фінською та й потім, до самої смерті, розмовляв першою державною мовою країни з дуже політичним акцентом, припускаючись багатьох помилок.1

Як би там не було, середню освіту Маннергейм здобував шведською – і в Гельсінському приват ліцеї у 1874-1880 роках, і в гімназії в Гаміні у 1881-1882 роках і в Гмінському кадетському корпусі у 1882-1886 роках.

Щоправда з Кадетського корпусу майбутнього маршала було з ганьбою виключено за численні порушення дисципліни. Лише наступного року він екстерном склав випускні іспити у Гельсінському приват ліцеї і, отримавши атестат про середню освіту, зробив другу спробу військової кар’єри.

Хоча ще в 1878 році у складі російської армії було створено окремі збройні сил автономної Фінляндії, молодий аристократ не палав бажанням служити у цьому провінційному корпусі. У 1887 році двадцятирічний Маннергейм вступив до одного з найпривілейованіших юнкерських училищ Росії – Миколаївського кавалерійського у Санки-Петербурзі.

Так розпочалася його тридцятирічна військова служба в армії Російської імперії.

У Санкт-Петербурзі юнкер вже не бешкетував і через два роки з відзнакою закінчив училище, отримавши звання корнета. Прослуживши два роки в Польщі, Маннергейм повернувся до Петербурга і став корнетом Лейб-гвардії її Імператорської Величності Кін гвардійського полку – одного з найпривілейованіших полків російської гвардії.1

Наступного року він одружився з Анастасією дочкою генерал-майора від кавалерії Миколи Арапова і мав з нею двох дочок – Анастасію, та Софію. Аристократичне походження та вдалий шлюб сприяли блискучій кар’єрі гвардійського кавалериста, натомість стримував її брак коштів-золота гвардійська молодь, як правило, жила набагато “ширше”, аніж це дозволяла порівно скромна платня молодшого офіцера. Маннергейм же з Фінляндії ніякої матеріальної підтримки не отримував. Хоча звичайно, вирішальне значення у кар’єрі відіграли його особисті якості – розум, лідерські здібності та відвага на полі бою. Гвардії поручик Маннергейм стояв у почесному караулі під час коронації останнього російського імператора Миколи ІІ. А восени 1905 року за особливу мужність, проявлену у битвах з японцями під Сандепу, та Мукденом, спеціальним указом імператора йому було достроково присвоєно звання полковника.