Сторінка
1

Формування Української державності

Перші державні формування. Княжа доба

На території України люди з'явилися більш, як 500 тис. років тому. Українська держава формувалася протягом трива­лого часу в складних історичних, соціально-економічних умо­вах. Класове суспільство на території України виникло у І тис. до н.е. Це — Боспорське, Скіфське царства.

У період зародження феодальних відносин на території Ук­раїни налічувалось понад сто східнослов'янських племен, які утворювали 14 племінних об'єднань: поляни, древляни, сіверя­ни, в'ятичі, радимичі, дреговичі, кривичі, ільменські слов'яни.

Перша держава східних слов'ян виникла у VII-XI ст. на території, де жили поляни. Називалась вона — Руська земля, об'єднувала Київське, Чернігівське і Переяславське князівст­ва, центром був Київ. Згодом Руська земля стала центром ве­ликої єдиної держави східних слов'ян, простягаючись аж до Новгорода.

Виникнення держави позитивно вплинуло на розвиток по­літичного ладу, економіки, культури. Київська Русь відіграва­ла помітну роль у міжнародному житті, особливо за князюван­ня Ярослава Мудрого (1019-1054), бо захищала Європу від східних кочівників.

Згодом, після смерті Ярослава, велика і могутня Київська Русь внаслідок феодальної роздрібненості, міжусобиць почала занепадати. У цей час відбувся інтенсивний політичний та еко­номічний розвиток на західних землях, де утворилось Галиць­ке князівство, а згодом, в результаті об'єднання Галичини і Волині — Галицько-Волинське князівство. Столицею його спо­чатку були Галич, потім Холм, а з 1272 р. — Львів.

Державою правив князь, який мав великі права. Він при­значав посадових осіб у містах і волостях. Помітну роль в уп­равлінні державою відігравала Рада бояр, куди входили великі землевласники, єпископи, високопоставлені державні службовці. За надзвичайних обставин скликалось віче, в якому могло бра­ти участь усе населення.

Після монголо-татарської навали, у другій половині XIV ст., ослаблене Галицько-Волинське князівство було захоплене Польським князівством і Великим князівством Литовським. Відтоді на тривалий час Україна втратила свою самостійність, її землі перебували під владою литовських князів, польських та угорських королів.

Польсько-литовський період

Історію Литовсько-Руської держави (столиця — м. Вільно) можна поділити на три періоди: 1) до 1386 p.; 2) від 1368 до 1569 p.; 3) після 1569 року.

До 1386 р. Литовсько-Руська держава була незалежною. Українські землі спершу перебували на становищі автономних удільних князівств, на чолі яких стояли місцеві руські князі або члени литовського великокнязівського роду. Тут і надалі існувала успадкована від давньоруської держави волосна сис­тема адміністративно-територіального поділу, згодом у волос­тях Київського і Подільського князівств утворились нові адмі­ністративно-територіальні одиниці — повіти.

Більш розвинута культура, організація державного життя Русі мали значний вплив на Литовське князівство. У Русі за­позичується форма організації княжого господарства й адмі­ністрації, податкових і судових справ. Руська мова стає мовою великокняжого двора і державної канцелярії.

Агресія Тевтонського ордену сприяла зближенню Литовсь­кого князівства і Польщі, що знайшло своє втілення у Кревській унії 1385 р.

У 1569 р внаслідок невдач у Лівонській війні (1558-1583) було укладено Люблінську унію, за якою Польща і Литва об'єд­налися у єдину державу — Річ Посполиту. На цьому завершу­ється литовсько-руський період в історії України — перехід­ний період між княжою добою і добою козаччини.

Під владою Польщі та інших держав

Після Люблінської унії українські землі перейшли до складу Польської корони і поділялися на воєводства (адміністративні одиниці): Волинське, Брацлавське, Белзьке, Київське, Подільсь­ке, Руське, з 30-х років XVII ст. — Чернігівське, де правили наділені необмеженою владою воєводи.

Державою з допомогою центрального уряду правив вели­кий князь з роду Гедимінів, при якому діяла господарська рада з числа князів, намісників, вищих урядовців та католицьких намісників. Діяв сейм, в якому брала участь шляхта.

Польський уряд не лише визискував політичне й економіч­но українське населення, а й прагнув у союзі з католицьким духовенством поневолити його і духовно, і на цьому ґрунті ак­тивніше протидіяти Московщині.

У зв'язку з цим певна частина духовенства, очолювана єпис­копом І.Потієм та К.Терлецьким, на Берестейському соборі 1596р- проголосила з'єднання православної церкви з римсь­кою зі збереженням своїх обрядових і канонічних особливостей (Берестейська унія).

Однак значна частина духовенства, братства унію не при­йняла. Одним з найпомітніших організаторів боротьби з нею був князь Острозький.

Щодо українських земель, то, як уже зазначалося, Гали­чина перебувала у складі Польщі, Буковина у 1359 р. опинила­ся у складі Молдови, а в XVI ст. потрапила разом з Молдовою під владу Туреччини; Закарпаття було у складі Угорщини.

Запорозька Січ. Гетьманщина

Важкий гніт, якого зазнавали селяни, змушував їх утікати від панів. Вони знайшли собі притулок у Середньому Подніп­ров'ї, назвавши його — Запорозька Січ, яка за формою прав­ління була республікою. Себе ж звали козаками. Січ мала вій­ськовий (38 куренів) і територіальний (5-8 паланок) поділ. Най­вищим органом влади була військова рада, яка скликалася у визначений час — 1 січня і 1 жовтня, а на вимогу війська — в інший час. У куренях і паланках діяли свої ради.

Очолював Січ кошовий отаман, наділений вищою військо­вою, адміністративною, судовою і духовною владою. Йому до­помагали військовий суддя, військовий писар, військовий осавул. Всі вони обиралися військовою радою на рік 1 січня. Курені очолювали курінні отамани, паланки — полковники.

Історики стверджують, що організація самоврядування у Запорозькій Січі була певним відродженням української дер­жавності.

Утиски народу з боку польської шляхти спричинили наро­дно-визвольну війну 1648-1654 р. У цей період Б.Хмельниць­ким було втілено ідею незалежної держави, про що свідчили: а) наявність органів державної влади; б) територіальний поділ; в) власна податкова система.

У складній ситуації, не досягнувши успіху у політиці про-турецької орієнтації, Б.Хмельницький знайшов підтримку з боку Москви. У 1654 році на Переяславській раді було укладено угоду про українсько-московський альянс, згідно з якою Україна прийняла протекторат московського царя, залишаючись і надалі окремим державним організмом, зберігаючи свій політико-соціальний устрій, власні адміністрацію, військо, фінанси.

Того ж року були підписані статті Б.Хмельницького, відомі як «Березневі статті», та видана царська жалувана грамота, які визначили правовий статус України на весь період Геть­манщини. Згідно з ними Україна, зберігаючи самостійність у внутрішньому управлінні, ввійшла до складу Росії на автономних правах, визнавала верховенство царської влади. Гетьман і старшина перебували на службі у царя.