Сторінка
3

Питання української автономії на «великому зібранні» Законодавчої комісії

Депутати від Гетьманщини в бійку не лізли, хоча зміст цих дебатів був для них очевидний. Можливо, українці хотіли уникнути тактичних помилок балтів, які самі порушили питання балтійських прав, а тепер зустрілися з хвилею критики. Однак київський депутат не стерпів. Гудима безпосередньо напав на Толмачова, вказуючи, що магдебурзьке право було дароване Києву королем Сигізмундом у 1544 р. і підтверджене царем Олексієм Михайловичем у 1654 р. і «велике зібрання» не має жодних прав порушувати волю суверена 4.

Балти схвалили аргументи Гудими. Депутат від ліфляндських поміщиків Вільгельм фон Блюмен заявив, що їхні закони та привілеї є повністю відповідними і не вимагають ревізії. Він докоряв зібранню навіть за саму спробу обговорення питання про автономні землі,— хоча воно неодноразово порушувалось самими балтами,— оскільки це ставило під сумнів мудрість й авторитет суверена, який дарував ці привілеї 5.

У розпал дебатів за балтійські привілеї головуючий Бібіков оголосив, що зібрання зробить перерву — з 18 грудня 1767 р. і продовжить свою роботу з 18 лютого 1768 р., але вже не в Москві, а в Санкт-Петербурзі. Невідомо, що — можливо, гарячі дебати щодо балтійських привілеїв — підказали Катерині завершити тоді дискусії. Найбільш правдоподібно, що вона вирішила перенести засідання до Санкт-Петербурга, оскільки в Москві почала нудьгувати за імперською столицею. Перерва також дозволяла делегатам повернутися додому на Різдвяні свята.

Коли в Санкт-Петербурзі відкрилася друга сесія зборів, делегація з Гетьманщини обговорювала лише питання, які стосувалися «малоросійських» привілеїв, відмовляючись брати участь у дискусіях загальноімперських проблем. Так було, коли Яків Козельський — депутат від шляхти південної України (Новоросії) звернувся до зібрання з приводу селянського питання. Він запропонував цілу низку цікавих реформ, включаючи спадкоємне право на землю, але погодився з тим, що перехід селян від одного поміщика до іншого в Гетьманщині й південній Україні ускладнило збирання податків і спричинило зубожіння знаті. Козельський радив обмежити можливість цих переходів 1. Одразу ж виступив депутат від переяславської шляхти Захарій Забіла і заявив, що делегація від Гетьманщини просить тільки підтвердження всіх «малоросійських правъ і свобода» разом з правами і свободами простого люду, а закони її є цілком адекватними і не потребують жодних змін 2.

Відмова української делегації, контрольованої українськими землевласниками, розглядати питання про дальші обмеження переходів селян або запровадження російського типу кріпацтва в Гетьманщині свідчила про їхні побоювання, що будь-яке втручання Росії в справи Гетьманщини, навіть вигідне для правлячої шляхти, може привести до скасування української автономії. Досвід першої сесії зібрання в Москві лише об’єднав депутатів в їхній рішучості захистити свої спеціальні права. Генерал-губернатор Рум’янцев сповістив Катерину про настрої серед українських депутатів після зустрічі з ними під час Різдвяної перерви. Він відзначив, що делегація готувалася до ґрунтовної оборони українських прав, і знову виділив Івана Скоропадського як безперечного лідера: «Я имЂлъ случай съ уволненными на врЂмя и опять уже отъЂхавшими некоторыми депутатами видется и нашолъ ихъ съ сожалениемъ или болше съ удивлениемъ во всЂхъ ихъ развращенныхъ мысляхъ непреклонно пребывающихъ, и что отъ всего совЂта признанное вашего Императорского величества къ намъ на милости, человЂколюбіи и правосудіи основанное благоволение, и предварительно изданной наказъ, ясно оное изъ являющей не произвели в сихъ, могу сказать, собственно себЂ врагахъ, никакова исправления, доказателно что оне выбираны были, какъ извЂстно надЂжные. Скоропадскій всЂхъ протчихъ руководитель къ его несчастию по нынЂшнимъ многимъ выборамъ въ депутаты, и по мнимымъ своимъ к тому способностямъ возмечталъ выбраннымъ бы быть и Гетманомъ, конечно (ежели бы они были), нынЂ болше нежели прежде свои волности козачия и права оборонять и утверждать старается. Тчеславились они здЂсь много тЂмъ, что лифляндцовъ какъ єдино намЂренныхъ будто c ними, удержать при ихъ правахъ и волностях, при чтеніи ихъ наказа генерално они все голосы свои подали, охраняя, тЂмъ свои собственные, и ожидая оть нихъ взаимного соотвЂтствованія; и ежели подлинно лифляндцы однихь съ ними мыслей, какь они сказываютъ, то я могу сказать всемилостивійшая Государыня, что лифляндцовъ вовсе не зналъ. Готовится теперь онъ, Скоропадскій (какь самъ отзывался), подать возражение уничтожающее всЂ пункты коллежского наказа. ПослЂдование cero справдить мое объ немъ вашему Императорскому величеству здЂланное доношение и отъкроетъ его в томъ подкрепляющих .» 1

Відповідаючи на лист Рум’янцева, Катерина підтвердила його зауваження: «Что же вы пишете о Скоропадському то все весьма справедливо: онъ здЂсь ведет себя какъ волкь и ни c кЂмъ изъ нашихъ знаться не хочетъ» 2.

Ще одна подія вказує на те, що населення Гетьманщини справді розглядало Скоропадського як можливого кандидата на гетьмана. У червні 1768 р. Матвій Новик, козак з Гетьманщини, начебто заявив таке: «Лишилась Малороссія прежней вольности, и запорожцы немало утЂснены! А когда господинъ Скуропадскій будетъ гетманомъ но прежней вольности возстановлено не будеть, то малоросійские козаки съ запорожцами — а можеть быть призовуть въ помощь и татаръ — ударятъ на москалей, при чемь съ перваго Румянцева голову снимуть» 3.

При розслідуванні Малоросійською колегією цього інциденту Новик твердив, що йому говорила якась жінка і багато інших людей, що «въ Глухо†народъ ожидаетъ пріЂзда господина Скоропадскаго, который пріЂдетъ гетманомь» 4.

Скоропадський справді повернувся в Гетьманщину, але не гетьманом. Без жодних пояснень, 7 червня 1768 р. він передав свій депутатський мандат Павлові Римші 5.

Він залишив Санкт-Петербург, так і не виступивши проти наказу Малоросійської колегії, а керівництво українською делегацією на «великому зібранні» прийняв Григорій Полетика, погляди якого відрізнялися від думок Скоропадського і його прихильників.

Передусім його раптовий від’їзд пояснюється тим, що Скоропадський усвідомив своє слабке політичне становище. На будь-які пропозиції обрати гетьмана російська влада дивилися скоса й занепокоєно. Багатьох ніжинських шляхтичів, що висловилися за такі вибори, присудили до страти (пізніше були подані апеляції в сенат, який прийняв остаточне своє рішення 7 липня 1768 р.) 1. Скоропадський напевне знав, що за ним слідкували і що будь-який політичний крок може бути дуже небезпечним для нього та його прихильників. Врешті-решт, з приватних джерел у Москві він, ймовірно, довідався про всю безнадійність становища. Отже, Скоропадський віддав свій мандат і залишив зібрання.