Сторінка
7

Інфляція: суть, причини, види. Шляхи подолання. Соціально-економічні наслідки

Проте вже з початку 70-х рр. у більшості країн з розвинутою ринковою економікою розпочалося швидке зростання цін, інфля­ція наблизилася до галопуючого рівня. Якщо в 1956-1965 рр. середньорічні темпи зростання роздрібних цін становили у США 1,7 %, в Англії – 3,1, у Франції – 5,0, в Італії – 3,4, то в 1975-1980 рр. – 9,3 %, 15,8, 10,5 і 17,9 % відповідно. Такі зміни були зумовлені низкою об'єктивних процесів, які виключили можли­вість регулювати інфляцію згідно з кейнсіанськими ідеями.

Це, по-перше, надзвичайне “розбухання” державних витрат, уна­слідок чого вони перестали реагувати на заходи урядів щодо їх ско­рочення з метою подолання інфляції. По-друге, сфера обігу в усіх країнах була остаточно переповнена грошовою масою, а інфляція досягла своєї “критичної точки”. По-третє, успішний післявоєнний розвиток економіки призвів до створення великих монополій, висо­кої монополізації виробництва й ринку, що заважало вільній дії ме­ханізму ціни рівноваги. По-четверте (і це чи не найголовніше), у да­ний період загострилась економічна й енергетична криза, що значно погіршило умови виробництва та призвело до зростання виробни­чих витрат. Перекласти додаткові витрати на трудящих не вдалося завдяки зміцненню економічної могутності та організованості проф­спілок. Тому підприємці не тільки не змогли заморозити зростання заробітної плати, а й змушені були підвищувати її в міру зростання цін. Розпочався могутній розворот спіралі «зарплата-ціни», який зумовив галопуючий характер інфляції.

За нових умов кейнсіанська ідея регульованої інфляції зазнала серйозної критики з боку представників монетаристської школи. Головним недоліком її вважали те, що кейнсіанці, оцінюючи наслідки інфляційних заходів уряду, не брали до уваги свідомої реакції економічних агентів (підприємців і найманих працівників) на майбутню інфляцію. Так, М. Фрідмен висунув положення про «природний рівень безробіття», який визначається умовами ринку робочої сили і не може бути штучно змінений. Якщо ж уряд своїми заходами (стимулювання попиту бюджетною і кредитною експансією) зменшить безробіття понад цей природний рівень, то це тільки прискорить інфляцію. Адже підприємці, прогнозуючи зростання цін, забезпечать свої доходи відповідними заходами в ділових контрактах, трудових угодах тощо. Тому очікуваного урядом перерозподілу доходів та посилення стимулювання виробництва не відбудеться. Уряд змушений буде ще більше стимулювати попит, а це – прямий шлях до розкручування інфляційної спіралі. Позитивний ефект від таких дій уряду може бути тільки короткочасним. У перспективі вони містять у собі загрозу гіперінфляції.

Іще далі пішли представники монетаристської школи “раціо­нальних очікувань” (Р. Лукас, Н. Уоллес, Т. Сарджент). Вони вважають, що економічні суб'єкти завжди можуть передбачити будь-які регулювальні заходи уряду (“раціональні очікування”) і захистити свої доходи, а тому заперечують навіть короткочасний ефект від регулювання емісії й зайнятості. На їхню думку (і це головний висновок монетаристської доктрини), стабілізаційна політика є цілком безплідною, оскільки ринкова система здатна сама себе підтримувати в постійній рівновазі.

Отже, політика регулювання інфляції на початку 70-х років змінилася прямо антиінфляційною політикою.

Антиінфляційна політика більшості країн з розвинутою ринко­вою економікою має два аспекти – дефляційна політика (регулю­вання попиту) та політика доходів.

Дефляційна політика включає методи обмеження плато­спроможного попиту через фінансовий і кредитно-грошовий меха­нізми. Вона проводиться за умов, коли інфляція спричиняється (переважно) тиском зайвих грошей у каналах обігу.

Щоб зменшити надходження зайвих грошей в обіг, скорочую­ться витрати державного бюджету, передусім на субсидії підпри­ємствам, соціальні потреби, інфраструктуру, на потреби військово-промислового комплексу. Для вилучення з обігу зайвих грошей, які надійшли туди раніше, широко використовується посилення податкового тиску на доходи. Проте мобілізовані в бюджет через податки кошти можуть знову надходити в обіг у вигляді дер­жавних витрат. Щоб цього не трапилося, необхідно реально змен­шувати бюджетні витрати, насамперед невиробничого призначен­ня. З метою вилучення частини зайвих грошей часто випускають­ся державні позики.

Важливим інструментом дефляційної політики є кредитна рестрикція та пряме лімітування (таргетування) випуску готівки в обіг. Підвищуючи дисконтну ставку центрального банку, регулюючи процентні ставки за пасивними й активними операціями комерційних банків, збільшуючи норму обов'язкових резервів та ін., держава скорочує банківське кредитування народного господарства і стри­мує тим самим зростання грошової маси та платоспроможного по­питу. Практикується пряме державне лімітування зростання кре­дитних вкладень та готівкової грошової маси в обігу, попередній контроль центрального банку за обгрунтованістю видач комерцій­ними банками позик на великі суми.

Політика дефляції за послідовного і жорсткого її проведення може дати бажаний антиінфляційний ефект, проте реалізація її пов'язана з великими труднощами, оскільки посилює соціальне на­пруження в суспільстві, загрожує економічною кризою, банкрутст­вом підприємств, зменшенням зайнятості. Тому урядам нерідко до­водиться маневрувати, майстерно комбінуючи дефляційні та інфля­ційні методи.

Другий напрям антиінфляційної політики – політика доходів – передбачає державний контроль за заробітною платою й цінами. Такий контроль може полягати у фіксації зарплати і цін на певному рівні («заморожування»), або встановленні темпів їх зростання в певних межах, найчастіше в межах темпів приросту продуктивності праці. Цей метод широко використовувався в колишньому Радянському Союзі. У країнах Заходу далеко не всі уряди наважувалися застосовувати його, зважаючи на можливі негативні економічні й соціальні наслідки. Адже заморожування цін – це пряме втручання в приватне підприємництво й у сферу ринку, що призводить до деформації його механізму. Першим негативним наслідком цього є товарний дефіцит і розвиток «чорного ринку». Заморожування зарплати спричиняє незадо­волення трудящих, посилює соціальне напруження.

Під впливом неомонетаристських ідей більшість країн Заходу відмовилася від прямого втручання в ціни і зарплату і спрямувала свої дії на подолання причин інфляції створенням сприятливих умов для вільної дії законів ринку і активним стимулюванням приватного підприємництва. Це, зокрема, проведення жорсткої антимонопольної політики, заохочення ринкової конкуренції, скорочення державної підтримки малорентабельних і слабоконкурентних підприємств і галузей, запровадження гнучкої подат­кової політики, що стимулює підприємницьку активність і зростан­ня грошових заощаджень населення. Усі ці заходи позитивно впливали на розвиток та ефективність виробництва, підвищення продуктивності праці, що, у свою чергу, сприяло результативності дефляційної політики. Унаслідок нього країни Заходу в другій половині 80-х років змогли перебороти галопуючу інфляцію, утримати її на рівні «повзучої».