Сторінка
1

Податкова політика польської влади у аграрному секторі Галичини міжвоєнного періоду (1919 – 1939 рр.)

Малопродуктивне сільськогосподарське виробництво було економічною основою життя галицького селянства міжвоєнного періоду. Перша світова, польсько-українська війни, відсталі методи господарювання, малоземельність господарств, пригірська місцевість, відсутність достатньої кількості шляхів комунікацій та визиск чужоземної буржуазії стали головними причинами важкого становища селянина-українця Галичини (рільника).

Селянські сім’ї, як правило, були багатодітними, а господарства роздрібленими і економічно неспроможними для виготовлення сільгосппродукції на ринок. Згідно даних польського перепису 1921 р. 30 тисяч поміщиків мали у своїй власності 47,3 % землі, в той час як 2,1 мільйона селян – 14,8 % [1, с. 28]. За переписом 1931 р. 88 % селянських господарств Львівського, 86,6 % Тернопільського й 82,5 % Станіславського воєводств володіли земельними наділами до 5 га, що згідно законодавства суперечило нормам економічної самостійності [1, с. 63]. Селянські господарства у своїй більшості не були спроможними виробити необхідну продукцію навіть для задоволення власних потреб.

Тогочасна сільськогосподарська наука роз’яснювала, що лише 5 осіб із селянської сім’ї може обробити і прожити на 10 морґах (5 га чи 5 дес.), а реально виходило навпаки – 10 осіб на 5 морґах. Українські селяни не були «лінивими», як дозволяли собі писати про них чужинці («Рольник» 1930 р, ч. 10, с. 161) [2], а об’єктивні умови складалися впродовж століть не на їх користь.

Галичина залишалася аграрним соціумом із слабо розвинутою торгівлею і надлишком робочої сили. Низький відсоток міського населення свідчив про економічну відсталість регіону. Так, у 1921 р. із 6,9 мільйонів населення Західної України 76,3 % було зайнято в сільському й лісовому господарстві, а в промисловості, ремеслі, торгівлі й на транспорті всього 15,7 % [3, с. 30]. При цьому необхідно врахувати, що за національною приналежністю робітники, службовці й буржуазія були перважно поляками та євреями.

Споконвіку важким тягарем на плечі селян лягали державні податки, штрафи та різноманітні повинності (ремонт доріг, мостів, дамб, скотопрогонів і т. д.). Так звані шарварки – спільні додаткові трудові повинності селян з будівництва та ремонту шляхів, мостів, гребель, будівель, меліорації полів тощо. Такі повинності в різниз місцевостях могли сягати кілька десятків робочих днів на рік. На ніщо більше так не відказували селяни, як на податки, які часто змінювалися і у своїй більшості неграмотним людям було надзвичайно важко у них розібратися. Тим більше, що їх необхідно було сплачувати протягом цілого року. Селянин змушений був продавати збіжжя, худобу, городину на ринку, де монополію утримували єврейські перекупники (посередники) і диктували низькі ціни. Найголовнішими податками вважалися – ґрунтовий, доходовий, від нерухомості, маєтковий. Крім цих існували державний, подорожній, шкільний, за коня, за пасіку, за собаку й т. д.

Ґрунтовий податок опирався на ґрунтовий кадастр. Він встановлювався в залежності від угіддя (сіножаті, ліси, рілля) і класу ґрунту. Ґрунтовий податок платився двічі на рік: в часі від 15 березня до 15 квітня й 15 жовтня – 15 листопада. У випадку повені, граду, розповсюдження шкідників й інших стихійних лих, які спричиняли часткове або цілковите знищення урожаю, необхідно було вносити подання до скарбового уряду про часткове, а той повне «відписання податку». Також дозволялося вносити подання про розписання податку на частки (рати). За несвоєчасну сплату нараховувалися штрафні санкції. Якщо поземельний податок у відсотковому відношенні до всіх видів видатків селян у 1927 р. становив 10,2 %, то у 1934 р. – 26,7 %. Коли для сплати поземельного податку селянські господарства площею до 3 га повинні були продати у 1928 р. 150 кг жита, то у 1934 р. – 389 кг. [4, с. 233]. Це призводило до загального занепаду дрібних селянських господарств, зневіри, заборгованості та розорення. Так, у 1935 р. ґрунтовий податок від 1 га орного поля ІV класу становив 6,57 злотих; відповідно ІІІ – 10,58; ІІ – 15,32 і І – 20,04. З цим пов’язувалися обчислення різноманітних «прогресій, дегресій, додатків, данин, шарварків і т. д.» [5].

Доходовий податок сплачувався за дохід з ґрунту, будинків, підприємств, грошей та інших джерел надходжень, якщо сума доходу перевищувала 1500 злотих на рік. Доходовий податок сплачувався на підставі доходу з попереднього року. До 1 березня в податковому уряді необхідно було скласти декларації «фасії», в іншому випадку особа підлягала карі й податок оцінювався комісією на свій розсуд («заочно»). Тим особам, які складали декларацію добровільно «на підставі зізнання» встановлювали норму податку.

Податок від нерухомості сплачувався в основному у містах від «мешкальних домів», фабрик, різноманітних промислових підприємств. У сільських громадах тільки від тих будинків, які давали окремий дохід і не були пов’язані із сільськогосподарським виробництвом. Податкова ставка в залежності від року змінювалася, якщо у 1927 р. вона становила 8 % то у 1928 і 1929 роках – 7 % від річного доходу.

Маєтковий податок було ухвалено у 1923 р. як одноразовий. Однак, він стягувався і його «одноразовість» змінилася у «сталість». Наприкінці 1928 р. міністр скарбу вніс проект щоби на місце одноразового маєткового податку був введений сталий маєтковий податок. Він сплачувався «процентово від вартости рухомого і нерухомого майна». Від нього звільнялися особи, якщо загальна вартість маєтку не перевищував 3000 золотих швейцарських франків (як неграмотний селянин мав перераховувати свої статки на франки?!).

Це найголовніші податки, які сплачувалося у різниз порах року одноразово, квартально, піврічно й т. д. Зрозуміло, що це все необхідно було записувати, вчасно сплачувати, а також слідкувати за нагадуваннями, де начислялася «за проволоки» (пеня), що й масово призводило «до екзекуцій». До цього необхідно додати ще й податки від даровизни і спадків, громадські податки і оплата за різного роду додатки до податків [6].

Світова економічна криза, найсильніше зачепила дрібні, неконкурентноспроможні селянські господарства українців-галичан. Під час кризи, як свідчать архівні матеріали, різко зросла кількість екзекуцій та ліцитацій (прилюдний продаж майна зубожілих селянських родин за борги). Додатки до законів дозволяли виконувати екзекуції навіть у святу неділю, під час релігійних свят та вночі [7].