Сторінка
1

Господарство українських земель у хvі-хvііі ст.

План

1. Еволюція аграрних відносин.

2. Мануфактурний період української промисловості.

3. Внутрішня і зовнішня торгівля. Формування українського національного ринку.

1. Еволюція аграрних відносин.

Аграрні відносини на українських землях в ХVІ-ХVПІ ст. пройшли складну еволюцію, їх розвиток був зумовлений ходом економічного життя, бездержавним статусом України, її перебуванням у складі сусідніх держав: Великого Литовського князівства, Королівства Польського, з 1569 р.— Речі Посполитої. Значний вплив на аграрні відносини в Україні мала національно-визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького, становлення Козацько-Гетьманської республіки, а згодом її занепад та приєднання до Російської імперії.

У польсько-литовські часи аграрні відносини визначалися наближеністю українських земель до країн Центральної та Західної Європи, в яких формувалися нові індустріальні суспільства.

Становлення економічних основ новоєвропейської християнської цивілізації втягувало економіку багатьох країн, в т. ч. й Королівства Польського, Великого Литовського князівства у загальноєвропейський ринок, прискорювало процес феодалізації земельної власності, розвиток ремесла, промислів, мануфактур на українських землях.

Суспільно-економічний розвиток Західної Європи вимагав постачання багатьох видів сировини і готових товарів. Вони надходили з різних регіонів та країн світу. Благородні метали, наприклад, з країн Центральної та Латинської Америки. Сільськогосподарська продукція дедалі активніше надходила з українських земель. Західноєвропейський попит породжував відповідну пропозицію, стимулював відповідні галузі виробництва — так само, як і прагнення панівних верств Польщі та Литви користуватися престижними західноєвропейськими промисловими товарами, предметами розкоші, книгами, напоями тощо. Це спонукало збільшувати видобуток чи виробництво продукції і призводило до посилення експлуатації аграрно-сировинних придатків новоєвропейської цивілізації, одним із яких були українські землі у польсько-литовську добу і, пізніше, у складі Російської імперії.

Процес феодалізації земельної власності полягав у розподілі землі та її юридичному закріпленні за власниками. Земельна власність зосереджувалася в основному у руках королів, магнатів, шляхти, церкви, а з середини XVI ст. почало формуватися козацьке землеволодіння.

Значна частина земель була державною чи королівською і об'єднувалась у староства — великі господарські комплекси, які складалися із адміністративне сполучених фільварків і окремих груп поселень. У першій половині XVII ст. в Речі Посполитій на королівські маєтки припадало майже 10% від усіх посе^нь. Королівська земля орендувалася шляхтою та магнатами на вигідних для них умовах. Саме вони були її фактичними власниками.

Найбільше землі було сконцентровано в руках магнатів, серед яких виділялися роди Замойських, Потоцьких, Жолкевських, Конецпольських та ін. На початку XVII ст. нараховувалося майже 250 магнатських маєтків. Серед них було чимало магнатів українсько-литовського походження: Острозькі, Вишневецькі, Чарторийські, Корецькі та ін. Магнатське землеволодіння швидко збільшується після Люблінської унії (1569 р.) та сеймової постанови 1590 р., за якими магнатам відкривалися простори Наддніпрянщини.

У 30-их роках XVII ст. у володіннях князя Вишневецького було 50 міст і містечок, 40 тис. селянських дворів, майже 230 тис. селян.

Певну роль в господарському житті відігравало шляхетське землеволодіння. У 1522 р. сейм Королівства Польського прийняв ухвалу «Про вивід шляхетства», за якою було визначено, хто належить до стану шляхти. У 1528 р. було проведено перепис шляхти. На початку XVII ст. в Україні налічувалося майже тисяча шляхетських маєтків. Часто шляхтичі виступали орендарями державної чи магнатської землі. Переважна їх більшість — це дрібнота середні власники. Були серед них шляхтичі українського (із бояр) походження: Кульчицькі, Крушельницькі, Витвицькі, Чайковські, Попелі та ін.

В даний період продовжувало зростати церковно-монастирське землеволодіння. До кінця XVI ст. великим землевласником в Україні залишалася православна церква та її монастирі. Однак після підписання Брестської унії у 1596 р. її володіння поступово зменшуються. Натомість зростає земельна власність уніатської і особливо католицької церкви. Напередодні Хмельниччини на Волині, Брацлавщині та Київщині майже 50 маєтків належало католицькій церкві та монастирям.

Упродовж XVI ст. виникає і розвивається козацьке землеволодіння. Воно поділялося на маєтки реєстрових і запорозьких козаків. Реєстрові козаки отримували земельні наділи за службу королю, а запорожці, що також були на службі, освоювали степи за дніпровськими порогами. Поступово їх земельна власність зростає, особливо під час Хмельниччини.

Зберігалася тривалий час селянська земельна власність. З розвитком внутрішнього і зовнішнього ринків, ростом попиту на сільськогосподарську продукцію в Західній Європі відбувався поступовий процес обезземелення селян та їх закріпачення.

Аграрні відносини польсько-литовської доби регулювалися правовими актами: Литовськими статутами та іншими, які поширювалися й на українські землі. Литовський статут 1529 р. встановлював, що шляхтич мав право лише на рухоме майно, якщо володів маєтком на основі військової служби магнатові. Привілей 1529 р. великого князя Сигізмунда 11 Августа гарантував недоторканість шляхетських володінь на державних землях, якщо їх власники не були феодально-службово залежними від великого князя чи магната. Перший Литовський статут вводив ряд обмежень для селян: їх заборонялося без дозволу панів купувати або брати землю у заставу.