Сторінка
2

Близький Схід у першій половині ХХ ст.

На англійських підмандатних територіях не було опору встановленню мандатів. Інакше склалася ситуація в Сирії, бої з французами тривали там до липня 1920 р., і неодноразово спалахували повстання місцевого населення. У березні 1921 р. в Каїрі на спеціальній конференції вирішено перетворити Ірак у спадкове королівство на чолі з королем Фейсалом. Державна Рада Іраку погодилася на цю пропозицію, і в серпні 1921 р. Фейсал став королем Іраку (площа – 437 тис. кв. км, населення – 23 млн. чол. на 2000 р.). Скликані в 1924 р. Установчі збори проголосили конституцію країни і висловилися за відміну британського мандату. Лондон взамін за відмову від вимог негайної незалежності запропонував Фейсалові підтримку в питаннях державної приналежності багатого нафтою району Мосул на кордоні з Туреччиною. 30 червня 1930 р. у Багдаді британський верховний комісар Дж. Клейтон і король Фейсал під писали нову міждержавну угоду. Скасовувався режим капітуляцій, Лондон зобов'язувався сприяти вступові Іраку до Ліги Націй (Ірак прийнято в січні 1932 р.).

Для Абдаллаха, що лишився без королівства, створено було цілком новий “уділ”. Від Палестини від'єднано райони на схід від р.Йордан і названо їх Трансйорданією, Абдаллаха оголошено в 1922 році еміром нової країни. Ліга Націй затвердила це державне утворення. Бідна природними ресурсами країна з населенням у 200 тисяч осіб повністю змушена була покладатися на англійську фінансову, технічну та продовольчу допомогу. На території країни з місцевих бедуїнів було сформовано Арабський легіон - першу військову одиницю сучасного типу на Близькому Сході, згодом він неодноразово використовувався для придушення антианглійських виступів, у тому числі за кордоном.

2. Об'єднання Аравії.

На Аравійському півострові після закінчення Першої світової війни існувало 5 незалежних арабських держав: Хіджаз (Мекка), Неджд (Ер-Ріяд), Асір (Ет-Таїф), Джебель-Шаммар (Хаіль) і Ємен (Ходейда). Територія Аравії видавалася західним державам надто бідною, аби витрачати сили та матеріальні засоби для її завоювання. Лише на крайньому півдні півострова містилися багаті на нафту англійські колонії Аден, Маскат, Кувейт, Катар та інші дрібніші емірати.

Визнаним духовним лідером Аравії у той час був керівник секти ваххабітів Азіз ібн Сауд, правитель створеної 1902 р. у Неджді теократичної держави зі столицею у Ер-Ріяді. Подібно до Хусейна, під час війни він вів переговори з англійцями і навіть підписав з ними 1915 р. угоду про спільні антитурецькі дії, але через особисту неприязнь до хашимітів не взяв участі в боях.

У червні 1919 р. Ібн Сауд розпочав бойові дії проти Хусейна. У битві біля оази Тураба хашимітська армія сина Хусейна Абдаллаха зазнала важкої поразки. Лише вбитими прихильники Хусейна втратили близько 2000 осіб, що було велетенською цифрою для Аравії. Оскільки конфлікт почав розростатися, а Лондон остерігалися нападів релігійних фанатиків-ваххабітів на підмандатні їм території, британський уряд запропонував скликати конференцію держав Близького Сходу для врегулювання суперечливих питань. Конференція, в якій взяли участь делегації Хіджазу, Неджду, Іраку та Трансйорданії, діяла з 17 грудня 1922 року по 26 січня 1923 року. Спроба досягнути порозуміння зазнала невдачі, а частина учасників переговорів покинула їх ще під час конференції.

Незадоволений спробами англійського посередництва Ібн Сауд напав на Ірак, а Хусейн проголосив себе 7 березня 1924 р. халіфом. На той час халіфат у Туреччині, який зберігали Османи з 1517 р., вже було скасовано, тому Хусейна як духовного главу ісламу визнали Сирія, Палестина, Трансйорданія та Ірак. Решта мусульманського світу, особливо в неарабських країнах, нового халіфа не визнали. Ібн Сауд отримав зручний привід розправитися зі своїм давнім суперником, тому 29 серпня наказав військам саудитів напасти на Хіджаз. Метою походу Ібн Сауд називав зміщення "узурпатора". Після перемоги, 8 січня 1926 р. збори мусульманських старійшин проголосили Ібн Сауда королем Хіджазу та султаном Неджду (з 23 вересня 1932 р. – Саудівська Аравія, площа – 2 млн. кв. км, населення – 22 млн. чол. на 2000 р.).

3. Виникнення Палестинської проблеми.

Встановлення англійського мандату над Палестиною створило сприятливі можливості для активізації єврейської імміграції на Близький Схід. Першим верховним комісаром у Палестині став Ґерберт Семюель, який ще в ході світової війни виділявся своїми про єврейськими настроями. За його протекцією євреї та приязно наставлені до сіоністів особи отримали майже всі головні посади в апараті колоніальної адміністрації. За час його перебування на посаді єврейське населення Палестини подвоїлося, досягнувши в січні 1925 р. 121725 осіб.

Під час урядування Семюеля постійно відбувалися конфлікти місцевих арабів з євреями. Арабо-єврейське протистояння розпочалося з нападу арабів на єврейських емігрантів у Яффському порту в травні 1921 року. Серед арабського населення почали поширюватися поголоски про те, що Британія збирається перетворити Палестину в повністю єврейську територію. Для того, щоб заспокоїти арабське населення Палестини в червні 1922 р. міністр колоній Уінстон Черчілль виступив з меморандумом, у якому пояснив позицію британського уряду щодо майбутнього Палестини, зауваживши, зокрема, що про створення єврейської держави не йдеться, а інтенсивність подальшої єврейської еміграції визначатиметься "економічною ємністю країни".

Перейти на сторінку номер:
 1  2  3  4 


Інші реферати на тему «Історія Всесвітня»: