Сторінка
1

Детермінізм

1. Детермінізм: основні етапи розвитку

Методологічний принцип детермінізму є одночасно й основним принципом філософського навчання про буття. Сам термін "детермінація" походить від латинського determine (визначаю) і може бути розшифрований як обов'язкова визначуваність усіх речей і явищ у світі іншими речами і явищами. Найчастіше замість предиката "визначуваність" у це формулювання підставляють предикат "обумовленість", що додає самому формулюванню двозначність, тому що створюється враження, що фактори, які детермінують, у такий спосіб зводяться тільки до умов, хоча останні при усій своїй значимості є лише одним з цих факторів.

Серед різноманітних форм детермінації, що відбивають універсальний взаємозв'язок і взаємодію явищ у навколишньому світі, особливо виділяється причинно-наслідкова, чи каузальна (від лат. causa — причина), зв'язок, знання якого нічим не заміниме для правильного орієнтування в практичній і науковій діяльності. Тому саме причина виступає найважливішим елементом системи факторів, що детермінують. І все-таки принцип детермінізму ширше принципу каузальності: крім причинно-наслідкових зв'язків він містить у собі й інші види детермінації (функціональні зв'язки, зв'язок станів, цільову детермінацію і т.д.).

Детермінізм у своєму історичному розвитку пройшов два основних етапи — етап класичного (метафізичного, механістичного) детермінізму й етап детермінізму посткласичного, діалектичного по своїй сутності.

У джерелах метафізичного трактування детермінізму ми виявляємо атомістичну концепцію Демокрита, що (на відміну від концепції Епікура) заперечувала випадковість, приймаючи її просто за непізнану необхідність. Такий детермінізм надалі розвивається Ф. Беконом, Т. Гоббсом, Б. Спинозою, Р. Декартом, Ж. Ламетрі, П. Гольбахом і іншими філософами Нового часу. Спираючи на праці своїх попередників і на основні ідеї природознавства И. Ньютона і К. Ліннея, французький астроном і математик П. Лаплас у роботі "Досвід філософії теорії імовірностей" (1814) довів ідеї механістичного детермінізму до логічного кінця: він виходить з постулату, відповідно до якого зі знання початкових причин можна завжди однозначно вивести наслідку.

Цікаво відзначити, що вже до початку того ж самого XIX століття під впливом розвитку теорії імовірностей (якою займався П. Лаплас), соціальної статистики і т.д. виник цілий ряд питань, які були нерозв’язні з позицій лапласовського детермінізму:

1. Як сполучити його концепцію з емпіричними спостереженнями, що виявляють відхилення від необхідності, відсутність "чистого" прояву закону у всіх його конкретних утіленнях?

2. Як сполучити механізм лапласовського детермінізму з теорією імовірностей, що оперує поняттям "випадковість"?

У працях Лапласа тут протиріччя не було, тому що він витлумачував суб’єктивістські і випадковість, ототожнюючи її з незнанням причин, і імовірність, відносячи її до нашого знання про процес (об'єкті), але не до самого процесу (об'єкту)[1] . У дійсності ж імовірність, як уже говорилося, визначає ступінь можливості прояву об'єктивного по своїй природі випадкового явища.

Міркування над цими питаннями поволі підточували підвалини лапласовського детермінізму, але проривши до більш широкого розуміння визначеності у світі був здійснений завдяки двом епохальним подіям у природознавстві — дарвінівської теорії походження видів і особливо появі квантової механіки. З'ясувалося, що багато законів, що пояснюють світ, носять статистичний характер, тобто не допускають однозначної передбачуваності і, отже, є законами ймовірними.

Говорячи про цей посткласичний, діалектичний етап в розвитку детермінізму, ми не можемо не згадати Епікура, у навчанні якого про мимовільне відхилення атома від прямої лінії в основі вже містилося сучасне розуміння детермінізму.

2. Індетермінізм

Але оскільки сама випадковість у Епікура нічим не визначається (безпричинна), те без особливих погрішностей можна сказати, що від Епікура просліджується початок і конфронтуючого детермінізму навчання — індетермінізму.

В історії філософії відомі два види індетермінізму:

1. Так званий "об'єктивний" індетермінізм, що начисто заперечує причинність як таку, не тільки її об'єктивну даність, але і можливість її суб'єктивістського тлумачення.

2. Ідеалістичний індетермінізм, який, заперечуючи об'єктивний характер відносин детермінації, повідомляє причинність, необхідність, закономірність продуктами суб'єктивності, а не атрибутами самого світу. Це значить (у Юма, Канта, багатьох інших філософів), що причина і наслідок, подібно іншим категоріям детермінації, суть лише апріорні, тобто отримані не з практики, форми нашого мислення. Багато суб'єктивних ідеалістів повідомляють уживання цих категорій "психологічною звичкою" людини спостерігати одне явище наступним за іншим і повідомляти перше явище причиною, а друге наслідком. Зрозуміло, подібна "звичка" (помилка) нерідко зустрічається, на що звертає нашу увагу елементарна логіка, іменуючи цю помилку в такий спосіб: Post hoc ergo propter hoc — "після цього значить через цього". Але адже справа не в помилках окремих людей. Справа в тім, що наші поняття "причина", "наслідок" і т.п. почерпнуті з пізнання самої об'єктивної дійсності, у якій причинно-наслідкові зв'язки й інші види детермінації реально існують.

Цілком зрозуміло, що відкриття статистичних (ймовірнісних) законів було використано індетерміністами для нових, більш аргументованих спроб спростування детермінізму. Тут відбувалося приблизно те ж, що відзначалося і на інших ділянках філософського фронту в зв'язку з проникненням у цей дивний, незвичайний внутрішньоатомний світ: подібно тому виявлення незрозумілих і непояснених з позицій класичної науки чорт цього світу породило і тезу про зникнення причинності. Насправді ж зникли не матерія і причинність, а та межа, до якої ми знали їх, наші уявлення про матерію і причинність стали ширші і глибші.

2. Причина і наслідок у детермінізмі

2.1. Причинність як "часточка" всесвітнього зв'язку

Причинно-наслідковий зв'язок явищ виражається в тім, що одне явище (причина) за певних умов обов'язково викликає до життя інше явище (наслідок). Відповідно можна дати і робочі визначення причини і наслідку. Причина є явище, дію якого викликає до життя, визначає наступний розвиток іншого явища. Тоді наслідок є результат дії визначеної причини.

У детермінацію явищ, у систему їхньої визначеності поряд із причиною входять і умови — ті фактори, без наявності яких причина не може породити наслідок. Це означає, що причина сама по собі спрацьовує не у всяких умовах, а тільки у визначених. У медицині, наприклад, існує таке вираження: "Кожна людина інфікована, але далеко не кожний є інфекційним хворим". Дійсно, у кожнім з нас можуть бути виявлені ті чи інші інфекційні агенти (паличка Коха і т.п.), але відповідною хворобою (у даному випадку туберкульозом) людина занедужує тільки у визначених умовах — хронічне переохолодження чи перебування у вогкості, виснаження організму в результаті недоїдання, недосипання і т.д.