Сторінка
1

Роль оцінки у суспільному пізнанні: істина й омана

П Л А Н :

Вступ : 3

1. Пізнання як творчічть.Проблеми істини 3

· Пізнавальна творчість як пізнання можливостей;

· Об”єктивні і суб”єктивні характеристики істини;

· Абсолютні й відносні характеристики істини.

2. Шляхи і способи пізнавального освоєння світу 11

· Наукове передбачення;

· Межі передбачення;

· Роль “божевільних “ ідей в науковому пізнанні.

3. Досвідно-практичні джерела пізнання. 18

Логіко-дискурсивний та інтуїтивний рівні пізнавального процесу.

· Досвідний рівень пізнання;

· Проблема інтуїції;

· Пізнавальний процес як взаємодія логіки й інтуїції.

Висновок 26

Література 28

Вступ

Основною метою вивчення цієї теми є більш доцільне ознайомлення з пізнанням , як творчістю , з проблемами істини , з об”єктивними і суб”єктивними характеристики істини, з абсолютними й відносними характкристиками істини , з шляхами та способами пізнавального освоєння світу , з джерелами пізнання.

Пізнання-процес цілеспрямованого , активного відображення дійсності в всвідомості людини , зумовлений суспільно-історичною практикою людства.він є предметом дослідження такгоь розділу філософії, як теорія пізнання.

Теорія пізнання(гносеологія)-це розділ філософії ,що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини , її пізнавальні можлвості та здібності; передумови ,засоби та форми пізнання ,а також відношення знання до дійсності ,закони його функціонування та умови й критерії його істинності й достовірності.

Визначемо також ,що у теорії пізнання є питання про відношення знання про світ до власне світу ,чи спроможна наша свідомість (мислення, відчуття, уявлення) давати адекватне водображення дійсності.

Тривалий час матеріалістична філософія процес пізнання розгладала ізольовоно від свідомості суспільно-політичної практики людства, виключно, як пасивний споглядальний процес , у якому суб”єктом був окремий абстрактний індивід з вічними і незмінними пізнавальними здібностями, заданими йому природою ,а об”єктом –така ж вічна і незмінна в своїх закономірностях природа.

Для сучасної матеріалістичної філософії процес пізнання носить суспільно-історичний характер ,що виявляється , по-перше ,у тому, що всі людські пізнавальні здібності й можливості формуються на основі практики і зумовленінею; по-друге, окрема людина навчається мислити і пізнавати разом із засвоєнням форм і способів людської діяльності, набутих людством знан, мови, тобто завдяки зосвоєнню суспільно-історичного досвіду , нагромадженого попереднім поколіннями ; по-третє ,сам процес оволодіння цим досвідом передбачає життя в суспільстві, в людському колективі; по-четверте ,те ,що людина може пізнати і що вона пізнає , теж визначається рівнем суспільно-історичного розвитку людста,всесвітньо-історичним розвитком загальної системи знань , закріплених у предметах матеріальної та духовної культури, в категоріальній будові мислення, в його структурі , в мові.

Пізнавальна творчість як пізнання можливостей. Пі­знання є процесом ідеального освоєння реального світу. Реалізуючись у ході відображення його свідомістю, пізна­вальний процес посягає принципово творчим відображенням об’єктивної реальності, оскільки його результатом не є створення ідеальної копії наявного стану речей, «повторен­ня» в ідеальній формі того, що є (а саме так уявлялася суть пізнання в матеріалізмі, та й багато хто з природодо­слідників саме так уявляюгь зміст пізнання). Пізнання виявляє об’єктивний зміст реальності як діалектичної єдності дійсності (того, що є) і можливості (того, що могло бути в минулому, але не здійснилося, і того, що буде і може бути в майбутньому).

Таким чином, пізнання відображає не тільки дійсно іс­нуючі (або ті, що дійсно існували чи будуть дійсно існува­ти) предмети, процеси і явища, але й усі їх можливі моди­фікації. Інакше кажучи, пізнання відображає загальне.

Згадаймо у зв’язку з цим полеміку середньовічних номіналістів і реалістів щодо статусу існування загального. І ті, й інші мали рацію і, водночас, помилялися. Головна помилка обох сторін полягала в ототожненні поняття «іс­нування» з існуванням у формі наявного, дійсного. Звідси прагнення реалістів ствердити існування «будинку взага­лі» як однопорядкового з існуванням конкретних одинич­них будинків (звичайно ж, «будинок взагалі» в такий спо­сіб не існує, він існує як єдність дійсного існування разом з усіма можливими). Номіналісти ж, цілком справедливо заперечуючи існування «будинку взагалі» лише як дійсного існування, помилково заперечували на цій підставі, що за­гальне (будинок взагалі) не існує як таке (адже можливе теж існує).

Ідея тотожності дійсного («чуттєвого») існування з іс­нуванням взагалі міцно трималася у свідомості філософів і природодослідників аж до недавнього часу. Так, відомий природодослідник англієць Томас Генрі Гекслі (1825—1895) наприкінці минулого століття робить агностичний ви­сновок відносно пізнаваності матерії—«не знаємо і не можемо знати» — лише на тій підставі, що матерія як така не існує в статусі дійсного існування. «Що нам, в кінце­вому рахунку, відомо,—розпачливо запитує Гекслі,—при цю жахливу «матерію», крім того, що це назва невідомої гіпотетичної причини станів нашої свідомості?»:#

Для відображення, яке фіксує лише дійсне («чуттєве») існування (а саме до такого, «дзеркального» відображення і зводив свідомість старий матеріалізм), загальне просто недосяжне. Не випадково природні форми відображення і не фіксують загальне. Лише свідомість, яка завдяки прак­тичному своєму походженню орієнтується на відображення «конструктивної схеми» реальності, виявляє здатність ві­добразити специфічне існування загального.

«Конструктив­на схема» тієї чи іншої речі , по суті, вказує на ту множину можливостей, яку здатен реалізувати пев­ний спосіб діяння, тому, відображаючи «конструктивну схе­му» речей, свідомість відображає можливості.

Отже, пізнавальний процес відображає не саму реаль­ність як таку, а «конструктивні схеми» речей і процесів, що складають її, і тому відображає не тільки «здійснені» ва­ріанти цих «схем» (дійсність, наявний стан речей), але й одночасно і всю сукупність нездійснених варіантів, тобто—­можливості.