Сторінка
4

Роль оцінки у суспільному пізнанні: істина й омана

#.Santayana G.Realims of Being. New York ,1942 Р.829

справедливими лише в діалектичній єдності з іншою фундаментальною

характеристикою істи­ни — Її відносністю. Порушення цієї діалектичної єдності, спроба відокремити абсолютність від відносності (й навпа­ки) так само, як і в разі відокремлення об'єктивності від суб'єктивно-практичного грунту істини, ведуть до зникнення істини, перетворення її на свою протилежність—заблудження (оману).

Розглянемо діалектичну взаємодію абсолютності й від­носності істини на простому історичному прикладі. Як уже зазначалося, в античному й феодальному суспільстві люди були твердо переконані в тому, що земна поверхня є пло­щиною. Сьогодні ми кажемо, що це — заблудження. Кож­ний школяр (і навіть дошкільнята) нині знає, що Земля має сферичну поверхню, і може навести відповідну аргу­ментацію на користь свого уявлення. Та чи не виникає при цьому питання: хай люди і справді помилялися, вважаючи Землю пласкою, але ж чому всі помилялися однаково? Чи не існувала тут якась об'єктивна обставина, що породжу­вала в головах людей однакове (хай і помилкове) уяв­лення?

А чи було це уявлення взагалі помилковим? Попри всю, здавалося б, неймовірність такого припущення, воно вияв­ляється не таким уже й неймовірним. Згадаймо ту важливу обставину, що зміст нашого знання (істинного насамперед) визначається не самою реальністю як такою, а «зміною її людиною», тобто практикою. Звичайно ж, земля і в антич­ності, і в середні віки, як і тепер, була сферичною. Але ж тогочасна і нинішня практика—далеко не одне й те ж.

Люди давніх часів народжувались, жили і вмирали, як правило, на одній і тій же, переважно невеликій, території (ділянці земної поверхні), адже практика далеких мандрів не була розвинута. Далекі подорожі здійснювали одиниці, і про них складали легенди (подорож аргонавтів у Колхі­ду, мандри Одіссея і т. п.). Інакше кажучи, практика вза­ємодії індивіда тих далеких часів з поверхнею Землі обме­жувалася надзвичайно невеличкою її: (земної поверхні) ді­лянкою. Навіть легендарні подорожі аргонавтів і Одіссея якщо співвіднести їх маршрут з усією поверхнею земної кулі, виявляться надзвичайно скромними.

Якщо розміри такої ділянки зіставити з розмірами всієї поверхні земної кулі, то перша щодо другої виявиться не­скінченно малою величиною. З геометрії ж нам відомо, що кривизна сфери на нескінченно малій ділянці її поверхні прямує до нуля, тобто форма поверхні такої ділянки прак­тично є площиною. Тому стародавні твердження про плоску форму поверхні землі аж ніяк не були заблудженням. Навпаки, це була істина—об'єктивна (тільки-но ми навели математичні аргументи на її користь) і абсолютна (форма земної поверхні на нескінченно малих її ділянках практич­но є площиною). Зазначимо, що архітектор, який обирає ділянку для майбутнього будинку, ніколи не вносить у свої досить складні розрахунки поправку на кривизну земної поверхні.

І все ж люди того часу помилялися не в тому, що вважали ту невелику територію, на якій вони проживали, плас­кою за формою (тут вони мали рацію), а в тому, що по­ширювали правильне, істинне в певних рамках (у рамках нескінченно малої ділянки земної поверхні) положення за рамки його чинності. І справді, поступово розширюючи сферу чинності істинного положення про плоску форму зем­ної поверхні, ми на якомусь етапі досягаємо тієї межі, за якою кривизна земної поверхні перестає бути незначущою) величиною. Це рамки, залишаючись в яких, відносно яких наша істина залишається абсолютною (і взагалі істиною).

Отже, абсолютність істини є абсолютність відносно пев­них рамок, є відносною абсолютністю. Таким чином, кожна істина, розглядувана в рамках своєї чинності, є абсолютною, але водночас вона ж щодо самого факту існування таких рамок є відносною. Абсолютна й відносна істина — це не дві різні істини, а одна й та ж істина, розглядувана під різними кутами зору. Зрозуміло, що порушення рамок від­носності істини негайно веде до її перетворення у свою про­тилежність — заблудження (оману).

Таким чином, кожне заблудження можна розглядати як Істину, поширену за межі її чинності. І це не просто фор­мальне міркування. В історії науки відомо немало фактів, коли, провівши спеціальний аналіз легенд, стародавнього епосу, знаходили у цих в цілому фантастичних текстах фактичну (істинну) основу. Так було визначено, що. в ос­нові давньогрецького міфа про Фаетона лежить реальний факт падіння на естонському острові Сааремаа 3—3,5 тис. років тому велетенського метеорита.

Багато цікавих розвідок фактичної основи давніх міфів знаходимо в працях 3. Фрейда. Але особливо сенсаційними в цьому плані слід визнати відкриття німецьким археоло­гом-самоуком Г. Шліманом легендарної Трої і трохи пізні--ше могили Атридів у Мікенах. Це були відкриття, в яких Шліман керувався виключно текстом «Іліади» (при визна­ченні місця, в якому слід шукати Трою) і міфологічними переказами про трагічну долю Агамемнона, ватажка грець­кого війська під стінами Трої (при розкопках у Мікенах). Згодом метод Шлімана використовували й інші археологи.

З аналізу діалектики абсолютної і відносної істини ви­водиться й наступна її фундаментальна характеристика — конкретність. І справді, абстрактна постановка питання про істинність того чи іншого твердження приводить до неозна­ченого (такого, що включає взаємовиключаючі відповіді) рішення. Так, на загальне запитання: корисний чи шкід­ливий дощ?—отримаємо таку загальну відповідь:—і ко­рисний, і шкідливий; або: плоска чи сферична поверхня Землі? Відповідь — і плоска, і сферична. Звернемося для прикладу до оцінки відомого вчинку гетьмана України І. Мазепи російським імператором Петром І у листі до пол­тавського полковника після одержання звістки про виступ Мазепи проти Москви: «Изменник, богоотступник, вор . для собственной своей тщетной славы й властолюбия учиннл, а шведа для того в Украину призвал, дабы поработить сей малороссийский народ»'. Ці слова на століття стали, офіційною оцінкою українського гетьмана в Російській ім­перії, а після краху останньої набули статусу офіційної оцінки і в радянській історії. Але ж у реальному історично­му контексті «зрадником» був не Мазепа, а Петро І, оскіль­ки саме він зламав «Березневі статті» 1654 р., підписані царським урядом. Історично адекватною вбачається оцінка маловідомого російського історика Мартинова: «Союз зі Швецією не становив ніякої небезпеки для політичної сво­боди України . Спроба Мазепи знищити чужинське пану­вання па Україні справжня й щира»# .