Сторінка
4

Система знання як об'єкт емпiричного аналiзу

Дане положення мiститься у спiльнiй фундаментальнiй працi Б.Рассела i А.Н.Уайтхеда "Principia Mathematica". Взагалi в логiчному емпiризмi ця система виконує роль основи для створення "метафiзичної" доктрини iндуктивiзму.

Принцип атомарностi виводився Б.Расселом з логiчної вимоги зве­­­дення будь-якого складного речення або класу речень до тих найп­­­ростiших речень, з яких першi можуть бути дедукованi. Це - не­­­обхiдна вимога екстенсiональної логiки, основаної на визнаннi зна­­­чення iстинностi складного речення функцiєю iстинностi його скла­­­дових. Але звiдси аж нiяк не випливає атомарна будова фактiв дiйсностi, тобто наявнiсть "атомарних фактiв". Недивно, що Рассел з самого початку визнає, що про "простоту" атомарних фактiв можна говорити лише умовно. Вiн стверджує, що "просте" - це те, що не є даним у досвiдi, а вiдоме лише на основi виведення як межа аналiзу (тобто, дещо подiбне до поняття "аксiома" у картезiанцiв). Логiчна мова, на думку Рассела, не призведе до помилки, якщо її простi символи (тобто тi, що не мають якої-небудь значущої струк­­­тури або частин, що самi є символами) "пiдставляються" замiсть певних об'єктiв, навiть якщо цi об'єкти не є простими. У такому випадку, "атомарний факт" виявляється атомарний символом, що вхо­­­дить у логiчне числення.

Тим самим виявляється, що межа застосовуваних iндуктивiзмом принципiв повинна визначатися не загальними настановами сенсу­­­алiзму, а концепцiєю зупинення "вiчного сумнiву" який пронизує фiлософiю та науку стосовно кожної системи знань та знiмаєтьбся лише верифiкацiєю. Тобто, вчення про метод i методологiю потрiбно вiдмежовувати вiд загальних настанов фiлософiї як свiтоглядної системи (наприклад: вiд сенсуалiзму). Треба зазначити, що критика ленiнiзмом емпiрiокритицизму саме на цю обставину не звернула ува­­­ги.

Але ще значнiшi труднощi логiчного атомiзму виникають у його завершенiй формi, представленiй "Логiко-фiлософським трактатом" Людвiга Вiтгенштейна.

Вiтгенштейн з самого початку констатує деякi епiстемологiчно обгрунтованi онтологiчнi положення, а тому за формою претендує на фундаменталiзм i унiверсалiм, як це спостерiгалося ще у Спенсера: свiт складається з фактiв; факти у логiчному просторi утворюють свiт. Факт - це те, що робить речення iстинним чи хибним. Вiн може мiстити частини, що є фактами, або не мiстити їх. У останньому ви­­­падку це - атомарний факт. Атомарний факт, хоча й не має частин, якi самi є фактами, складається з об'єктiв (речей, предметiв). Об'єкти є простими, i їх iмена є первинними у логiцi, оскiльки найменування комплексiв (фактiв) передбачає речення, а речення ­­­це iмена об'єктiв.

У свою чергу, повний онтологiчний опис потребує знання всiх атомарних фактiв, у тому числi й того факту, що всi вони вiдомi. З цiєї сукупностi атомарних фактiв можуть бути виведенi всi молеку­­­лярнi речення. Проаналiзувавши теорiю виводу, Вiтгенштейн зумiв поширити побудову функцiй iстинностi, дану в "Principia Mathematica", на загальнi речення.

Перелiченi принципи є розгорнутим описом расселiвських прин­­­ципiв логiчного атомiзму. Проте, Вiтгенштейн внiс i дещо своє до цiєї теорiї. Це була розробка концепцiї спiввiдношення атомарного факту i атомарного речення як вiдображення факту у реченнi.

Всяке речення, стверджував Вiтгенштейн, повинне мати ясний i визначений сенс. Цей сенс i визначається вiдношенням речення до "свiту", тобто вiдношенням образу i факту. Речення - це "образи", "картини фактiв", якi мають з фактом спiльну структуру. Всезагаль­­­ною формою вiдображення факту у реченнi є логiчна форма: "Те, що кожний образ, якої б форми вiн не був, повинен мати спiльне з дiйснiстю, щоб вiн взагалi мiг її вiдображати - iстинно чи хибно, - є логiчна форма, тобто форма дiйсностi"[17. -с.18]. Саме вона дозволяє моделювати дiйснiсть, крiм того, елементи образу замiщу­­­ють у образи об'єкти. "Образ полягає в тому, що його елементи з'єднуються один з одним певним чином"[17.-с.14].

Отже, "картина свiту", про яку говорить Вiтгенштейн, є вiдтво­­­ренням логiчної форми, яка, за визначенням, у той же час являє со­­­бою "форму дiйсностi". Таким чином, i "Трактат" грунтується на он­­­тологiзацiї логiчної системи, опрацьованої Расселом i Уайтхедом на зразок учення Аристотеля про єднiсть форм буття i думки. Але Вiтгенштейн усвiдомлює незаконнiсть цiєї операцiї, адже: "Речення можуть зображати всю дiйснiсть, але вони не можуть зображати того, що вони повиннi мати спiльним з дiйснiстю, щоб бути здатними її зображати, - логiчну форму"[17.-с.12]. фї вони можуть тiльки пока­­­зувати. Але ж те, що не може бути висловленим, взагалi для нас не iснує, адже "Межi моєї мови означають межi мого свiту". А це озна­­­чає, що "т, звичайно, дещо невимовне. Воно показує себе; це ­­­мiстичне"[17.-с.52].

Тепер виникає питання: що ж робити з цим "мiстичним"? Що воно таке? Яке його мiсце у фiлософiї? Традицiйно вважається, особливо неопозитивiстами, що Вiтгенштейн вимагав усунення "мiстичного" з фiлософiї. На пiдтримку даної тези свiдчить: "Мета фiлософiї ­­­логiчне прояснення думок"[17.-с.112], або "Правильним методом фiлософiї був би такий: не говорити нiчого, крiм того, що може бу­­­ти сказане, отже, окрiм речень природознавства, тобто того, що не має нiчого спiльного з фiлософiєю, - i потiм завжди, коли хто-не­­­будь захоче сказати дещо метафiзичне, показати йому, що вiн не дав нiякого значення деяким знакам у своїх реченнях"[17.-с.53].

Але ж у Вiтгенштейна є твердження й iншого типу. Наприклад, фiлософiя " .повинна ставити межу тому, що мислиться, i тим самим тому, що не мислиться. Вона повинна обмежувати те, що не мислить­­­ся, зсередини через те, що мислиться". Або, ще рiшучiше: "Вона оз­­­начає те, що не може бути висловлене, ясно показуючи те, що може бути висловлене"[17.-с.115].