Сторінка
3

Антична фiлософiя

Горгiй досить чiтко вирiзняє значення слiв, використо­вує змiни значень в рiзних контекстах. Ця манiпуляцiя мовою, її логiчною i граматичною структурою, характерна для всiх софiстiв.

Протагор (прибл.481-373 рр. до н.е.). Вiдомий як один з найбiльш популярних учнiв Демокрiта. Вiдстоює традицiйний для софiстiв релятивiзм. Є автором знаменитої тези: ‘‘людина є мiрою усiх речей, iснуючих - що вони iснують, неiснуючих - що вони не iснують’‘. Вказану тезу у Протагора допомагають зрозумiти суттєвi пояснення Секста Емпiрика про те, що ‘‘Про­тагор . мiрою називає критерiй, речами - справи , що лю­дина є критерiй усiх справ, дiянь’‘. Повне роз’‘яснення кон­цепцiї Протагора суперечить принципово вченню Аристотеля про спiвпадiння висловлювань з дiйснiстю. Цi двi рiзнi концепцiї антиномiчнi, вони не можуть заперечити одна одну. Висновок, що судження, якi ведуть людину до успiху при завершеннi за­думаної справи - iстиннi, а успiх у справах є унiверсальною людською мiрою знань, будується на абсолютно протилежному Аристотелевi вченню про iстину. Для софiстiв тiльки досвiд може слугувати джерелом знання, а не ‘‘нус’‘, ‘‘абстрактне мислення’‘, ‘‘iдея’‘.

Найбiльш вiдомими молодими софiстами були Фразiмах, Критiй, Алкiдам, Лiкофон, Полемон. Практична розробка проб­лем риторики, граматики, логiки стала для них домiнуючою, бо софiсти бачили своє мiсце саме як вчителiв, наставникiв мо­лодi. Спираючись на своє переконання про важливiсть мови для впливу на людей, вони здiйснили головний крок на шляху ви­никнення фiлологiї. Протагор першим почав визначати роди iменникiв, здiйснив подiл мови на чотири види: прохання, пи­тання, вiдповiдь, вказування, i назвав їх коренями мови. Продiк вiдомий своїми думками про синонiми.

Практичне спрямування школи софiстiв призвело до розме­жування в античнiй фiлософiї течiй практицизму та споглядан­ня, усвiдомлення сутi буття.

2.3 Фiлософiя Сократа.

Остаточне усвiдомлення мiсця фiлософiї у суспiльствi було здiйснене Сократом (469-399 рр. до н.е.). Вiн першим прийшов до висновку, що фiлософiя - це дiяльнiсть по усвiдомленню, осмисленню та визначенню вiдношення людини до дiйсностi. Фiлософ - людина, яка змiнює своє вiдношення до свiту вiдповiдно до змiн обставин буття.

Сократ гостро полемiзує iз софiстами, хоча сам вiн фак­тично продовжує розпочату ними справу в утвердженнi людини як головної теми фiлософських мiркувань. Негативне вiдношен­ня до софiстiв Сократ пояснював тим, що вони ‘‘продавали знання за грошi кому завгодно’‘.

Сократ рiшуче повертає фiлософськi дослiдження вiд вив­чення Космосу, природи до людини як духовної iстоти. ‘‘Пiзнай самого себе’‘ - такою є головна теза сократiвського фiлософствування. I таке знання можна здобути в практичнiй зустрiчi умiв. Сократ принципово вiдмовляється вiд запису­вання своїх думок, вважаючи дiйсною сферою знання, мудростi живу бесiду з опонентами, живу полемiку. Саме вiн ввiв по­няття ‘‘дiалектика’‘ (вмiння вести бесiду, сперечатися).

Розкриваючи проблему людини, вiн ставив питання про такi характеристики, як ‘‘мужнiсть’‘, ‘‘розсудливiсть’‘, ‘‘добро­та’‘, ‘‘краса’‘ тощо. Суперечностi у вiдповiдях спiврозмов­никiв, що їх виявляв Сократ, свiдчили про неможливiсть звести загальний змiст понять до їх конкретно-iндивiдуальних проявiв. Вiдкривши неможливiсть iснування загального як конкретного та iндивiдуального iснування (‘‘краси’‘ взагалi поряд з красивою дiвчиною, вазою, краєвидом, свинею i т.д.), Сократ фiксує нову для фiлософiї проблему, визнаючи: ‘‘Я вiчно блукаю i не знаходжу виходу’‘.

Фiлософiя Сократа - своєрiдна межа в iсторiї античної фiлософiї. У всiх досократiвських мислителiв (‘‘досократики’‘) свiт виступає у виглядi цiлiсностi, яка пiдпорядковує собi людину - ‘‘одну з’‘ частинок Космосу. Сократ же вирiзняє люди­ну, визначаючи предметом фiлософiї вiдношення ‘‘людина-свiт’‘.

2.4 Платон.

Платон (427-347 рр. до н.е.) - перший з античних фiлософiв, чиї працi збереглися. Учень Сократа, Платон у 397 р. до н.е. заснував у Афiнах фiлософську школу, вiдому пiд назвою Академiя (тому що вона знаходилась у парку, присвяче­ному мiфiчному героєвi Академу). Свої працi вiн писав у виг­лядi дiалогiв - ‘‘Учта’‘, ‘‘Гiппiй Бiльший’‘, ‘‘Горгiй’‘, ‘‘Держа­ва’‘ та iн.

Платон свої головнi зусилля зосереджує на вирiшеннi вiдкритої Сократом проблеми iснування загального (‘‘краси’‘ взагалi, ‘‘мужностi’‘, ‘‘добра’‘ тощо). Вiн не мав сумнiвiв у iснуваннi загального реальним чином, а як воно саме iснує - нiкому ще не вiдомо. Тому Платон вiдшукує аргументи, котрi повиннi довести скептикам реальнiсть iснування загального. Так, вiн вiдзначає, що закони держави не iснують у виглядi конкретних речей ( текст закону ще не є законом), але реаль­но впливають на життя суспiльства. Платон долає проблему, що зафiксована Сократом, завдяки створенню гiпотези про iсну­вання специфiчних предметiв, вiдмiнних вiд речей навколишнь­ого свiту. Припустивши iснування реальних предметiв, Платон розглядає загальне як iдеальний предмет, iдею. Iдеї, що внаслiдок своєї досконалостi виявляють себе як еталони, справжня реальнiсть, є дечим первинним вiдносно до конкрет­них речей як копiй iдей. А чуттєво даний свiт конкрет­но-iндивiдуальних речей є вiдбитком загальних речей. Отже, речi повсякденного свiту є спрощеним варiантом iншого свiту, бiльш досконалого - iдеального. Здатнiстю до безпосереднього контакту з iдеями надiлена людська душа, яка пiсля смертi тiла вiддiляється вiд нього i повертається до безтiлесного царства iдей, бо для iснування тiла i душi повинна бути вiдповiдна iдея, яка керує процесами в дiйсностi. Душа, з’‘єднуючись iз тiлом, втрачає свою iдеальнiсть (вiдповiднiсть iдеї), забуває все, що споглядала у свiтi iдей. Але у вiдповiдному станi ( у снi, коли душа не зале­жить вiд тiла) вона здатна пригадати забуте. Тому в теорiї Платона пiзнання, в ходi якого формуються загальнi поняття (про будинок взагалi, добро взагалi, трикутник взагалi), є процесом пригадування.

Платон першим ввiв у фiлософiю поняття матерiї, яке в нього позначає небуття, нiщо. Матерiя - це те, чого не iснує. Завдяки введенню даного поняття йому вдається узгоди­ти в своїй теорiї наявну реальнiсть iз тiєю, яка була до неї. Вживаючи поняття ‘‘матерiя’‘, Платон утримує в свiдомостi принцип, вiдкритий Гераклiтом: ‘‘Iз нiчого може виникнути ли­ше нiщо’‘. Все, що iснує, виникло iз чогось, але саме тепер того, iз чого все виникло, немає, тому ми кажемо, що воно - матерiя. Цим поняттям знiмається проблема пiзнання того, що було: його вже немає. Ця властивiсть матерiї перетворюватись у небуття i перешкоджає створенню свiту, повнiстю вiдповiдного iдеальному царству. Взаємодiя матерiї та iдей призводить до пошкодження, деформування iдей, до втрати конкретними речами тiєї досконалостi, яку мала ‘‘чиста’‘ iдея.