Сторінка
5

Антична фiлософiя

З III ст. до н.е. до I ст. н.е. скептицизм як фiлософське вчення, що пiддає сумнiву саму можливiсть достовiрного пiзнання об’‘єктивного свiту, був саме таким вченням. Найдовершенiшої форми скептицизм досяг у вченнях давньогрецьких фiлософiв Пiррона, Енесiдема, Агрiппи, Секста Емпiрика. Вони дiйшли висновку, що марнi спроби знайти оста­точно встановлену iстину свiдчать про неможливiсть вирiшити це завдання взагалi. Так, мислення здiйснюється за вiдповiдними формами, але вибiр найкращої, досконалої форми мислення потребує використання тiєї чи iншої форми. Отже, для вiдбору форми потрiбно використовувати форму. А де ж критерiй вибору логiчної форми, яка стає критерiєм вибору iншої форми мислення? Такої форми, вiдомої нам як най­унiверсальнiшої, ми не маємо. Аналогiчною до проблеми не­досконалостi мислення для встановлення iстини є ситуацiя i з чуттєвим пiзнанням. Людина не має такого чуттєвого органу, який перевiряє iншi органи чуття.

Використовуючи логiчнi засоби здiйснення доказiв, скеп­тики дiйшли висновку, що будь-яка iстина доводиться лише iн­шою iстиною. А це приводить до кола доведень, або до довiль­ного вибору аксiом, або до нескiнченої низки запитань. Тому висновок, що встановлення причини неможливо довести, цiлком слушний. На пiдставi цих мiркувань, аргументiв (скептики на­зивали їх ‘‘тропами’‘) обгрунтовувалася рiвнозначнiсть проти­лежних тверджень, саме тому був проголошений головний прин­цип скептицизму - утримуватися вiд суджень.

Проте в життi постiйно необхiдно дiяти, приймати певнi рiшення. Це змушувало визнавати, що при вiдсутностi кри­терiїв iстини слiд керуватися критерiями практичної по­ведiнки. Цi критерiї мають спиратися на ‘‘розумну iмовiрнiсть’‘. Античний скептицизм постiйно закликає слiдува­ти тому, до чого нас ваблять вiдчуття та почуття (їсти, коли вiдчуваєш голод), слiдувати законам та звичаям країни, де живеш, займатися певною дiяльнiстю, якщо вона приносить тобi користь. Скептицизм констатує пiдкорення, ‘‘розчинення’‘ iндивiда як тiлесної iстоти у суспiльно-iсторичному свiтопо­рядку у тiй мiрi, у якiй людина залишається природною iсто­тою i тому мусить їсти, спати, вмирати . Разом з тим, є внутрiшнiй свiт особистостi, в якому людина (хай i обмежено) виявляє свою непiдвладнiсть зовнiшнiм обставинам. Звiдси i позицiя можливостi ‘‘вiдгородитися’‘ вiд свiту зовнiшньої не­обхiдностi i ‘‘втечi’‘ вiд нього у внутрiшнiй, духовний свiт - ‘‘атараксiя’‘.

Пiзнiй скептицизм залишає позицiю врiвноваженої не­довiри вiдчуттям та мисленню, надає перевагу чуттєвому пiз­нанню,бо спирається на практичний досвiд.Давньогрецькi скеп­тики розробляють поняття про умови, що пiдвищують вiрогiд­нiсть корисних знань, якi є наслiдком спостереження i експе­рименту. В цiлому скептицизм був спрямований проти догматич­ного трактування формальних законiв мислення, розвивав уяв­лення про вiдноснiсть людського пiзнання.

3.2 Епiкурейство.

Епiкур (341-270 рр. до н.е.) заснував фiлософську школу в Афiнах, використовуючи головнi положення фiлософiї Де­мокрiта (вчителем Демокрiта був послiдовник Демокрiта Навсiфан). Водночас Епiкур створює зовсiм нову атомiстичну теорiю. Вiдмiннiсть полягає в тому, що у Демокрiта рух атомiв здiйснюється у порожнечi виключно за законом падiння тiл пiд власною вагою, у Епiкура - поряд iз дiєю закону падiння з’‘являється ще один чинник - атом виявляє властивiсть ‘‘самочинного вiдхилення’‘ вiд ‘‘лiнiї не­обхiдностi’‘.

Iдея Епiкура про самочинне вiдхилення атомiв є спе­цифiчним вiдображенням факту з’‘явлення у людей нових якостей

- iндивiдуальної свободи, певного мiнiмуму соцiальної авто­номiї особи. Людина - цей ‘‘соцiальний атом’‘ - набуває в собi (а не в космiчному свiтопорядку, котрий розчиняє iндивiда, його неповторнiсть) автономного, самодостатнього грунту сво­го волевиявлення. В цiлому, головна увага Демокрiта звернута на закони iснування об’‘єктiв (людина теж лише об’‘єкт), у Епiкура - до суб’‘єкта. Епiкура хвилює не саме по собi вчення про Космос як сукупнiсть атомiв,а проблема можливостi вiдхи­лень, випадкiв, суб’‘єктивного волiння.

Сенс своєї iдеї про самочинне вiдхилення атома вiд лiнiї необхiдностi Епiкур вбачає в основному правилi муд­ростi - вмiти вiдхилятися вiд незадоволення, страждань. Тут слiд звернути увагу, що мова йде саме про ‘‘вiдхилення’‘ вiд страждань, а не про гонитву за задоволенням бажань. Гонитва за бажаннями завжди приносить свою протилежнiсть - невдово­ленiсть.

Епiкур вбачає в теорiї свiту iдей Платона, вченнi про ‘‘перший двигун’‘ Арiстотеля дiю надприродних сил, якi не за­лишають мiсця випадковi, свободi волi людини. Якщо боги iснують, то вони живуть у просторах мiж свiтами i не втруча­ються у земнi справи.

Послiдовно дотримуючись атомiстичної теорiї, Епiкур ро­бить висновок, що душа людини - тiлесна. Смерть тiла є смерть душi, бо сутнiсть душi - рух атомiв у тiлi. Вiдповiдно до такого розумiння людини, її суб’‘єктивних властивостей, вiн розроблює послiдовно сенсуалiстське вчення про пiзнання. Свiт пiзнається за допомогою мислення та чуттiв, мiж якими немає великої рiзницi, бо i чуття, i мислення спричиненi рухом атомiв. Критерiями iстини визна­ються чуттєвi сприйняття (витiкання образiв, викидiв iз ре­чей), поняття (або загальнi уявлення, тотожнi спогадам).

Епiкур створює життєстверджуючу етику, яка за своїм спрямуванням оптимiстична i утилiтарна. Моральне життя пот­ребує дотримання мiри в усьому. Iдеал - у задоволеннi при­родних, а не надуманих бажань. Справедливiсть у тому, щоб не шкодити iншому i не зазнавати шкоди вiд iншого. В основi взаємозв’‘язкiв людей лежить особиста вигода, що розповсюд­жується i на безкорисливу дружбу. Мудрiсть (фiлософiя) не тiльки дає знання, але i духовну насолоду. Мудрець - не без­турботний пустельник, що вiдiйшов вiд життя, а знавець жит­тя, який пiднявся над буденнiстю, здатний виявляти свою волю.

Епiкуреїзм досить широко впливав на свiдомiсть мисли­телiв наступних етапiв елiнської епохи, зокрема Риму.

3.3 Фiлософiя стоїцизму.

Багато в чому протилежна епiкуреїзму. В фiзицi стоїки (Зенон з Кiтiону, Клеанф, Хрiсiпп - прибл.III ст. до н.е.) повертаються до поняття першоречовини, використовуючи вчення Гераклiта про вогонь як первинну стихiю, з якої все похо­дить. У свiтi панує невблаганна необхiднiсть, вчать стоїки, i немає можливостi протистояти їй, тому людина цiлком зале­жить вiд процесiв, що вiдбуваються у зовнiшньому свiтi, при­родi взагалi. Проте слiд уважно вивчати природу i її процеси.

Хоча вивчення природи нездатне завадити слiпiй необхiдностi, воно дозволяє, знаючи причини подiй, пiдкорятися їм так, щоб найменше страждати.

‘‘Пневма’‘, ‘‘дух’‘, дихання, правогонь розливаються у свi- тi, створюючи усе: тварин, людей, застигають у неорганiчних тiлах. Але правогонь - вже не слiпа стихiйна сила (як це бу­ло у вченнi Гераклiта), а художньо-творча, тотожня iдеї Пла­тона, яка розумно створює Космос, керує ним. Тому правогонь