Сторінка
5
Йдеться, зокрема, про феномен антропоцентризму, без якого немислимий новоєвропейський гуманізм. Адже саме антропоцентризм, як засвідчують наведені нами історико-культурні приклади спроб подолати субординативне тлумачення буття, раз у раз заважав такому подоланню. Саме він став живильним принципом для тих вкрай оптимістичних світоглядних уявлень про пізнавальні та практичні можливості людини, які обернулися “неоміфологією” тотального перетворення світу, що не знало жодних обмежень. Атропоцентризмом же спричинене й невизнання (або ж формальне визнання, яке поступово самоанігілюється) само-цінності будь-яких позалюдських виявів буття.
Не випадково в середовищі “нових французьких філософів”, які намагались осмислити цю метаморфозу новоєвропейського гуманізму, в семидесяті-восьмидесяті роки нашого століття утвердилася думка про те, що “культ людини” сьогодні заважає подальшому розвитку науково-філософської думки подібно до того, як заважав цьому бог за часів Ньютона та Канта (Ж.-М. Бенуа). Структураліст М. Фуко в книзі “Слова і речі” обґрунтовує тезу про на-
1 Шелер М. Положение человека в Космосе // Проблема человека в западной философии. М 1988 С. 92.
стінну необхідність оновлення філософії — “деконструювання людини”, оскільки саме ілюзії щодо богорівності людини спричинили, на думку згаданих філософів, глибину кризи сучасної цивілізації.
“Замахнувшись” на те, аби бути центром світобудови, а насправді перетворившися на іграшку непідвладних собі соціальних сил та структур, сучасна людина опинилася в полоні світовідношення, заснованого на принципі “самототожності”. Недостатність даного принципу в тому, що він унеможливив “прийняття іншого”. Будь-яка “іншість” в межах антропоцентризму сприймається редукціоністськи, себто її намагаються звести до засобу соціального самоствердження людини, до такої собі підпорядкованої “ланочки” в ієрархізованій стосовно людини структурі буття.
Подолати цей антропоредукціонізм можна лише через чітке усвідомлення меж, які притаманні ще одному з наріжних принципів, що переважали в традиційному світорозумінні,— принципові “зняття” одних формоутворень буття іншими (“менш розвинених”—“більш розвиненими”). А для цього необхідно відмовитися від “обожнення” неухильної поступальності, під кутом зору якої ми найчастіше розглядали кожен з виявів буття. Адже в універсально-он.тологічній перспективі важливі не поступальність, не розвиток, а збереження й відтворення розмаїття виявів буття. Поступальність, розвиток, прогрес — це ті атрибути буття, які бентежать людину. Проте і людині слід до них ставитися розважливіше. Адже, скажімо, прогрес ціною деградації середовища існування виду, що розвивається, це вже, погодимося, не прогрес, а щось зовсім інше, на що ми аж ніяк не розраховуємо.
Приклади такої розважливості, до речі, можна знайти навіть серед тих філософів, які поділяють субординативістський підхід до тлумачення буття. Відбувається це, зокрема, через усвідомлення принципової взаємозумовленості всіх виявів буття, принципової залежності “вищого” од “нижчого”.
Цю обставину переконливо розкрито у вже цитованій раніше праці “Становище людини в Космосі”. Яким же незалежним постає неорганічний світ з його закономірностями — лише в небагатьох місцях має він щось на зразок “живого”. Як незалежно протистоять людині рослини та тварини, оскільки існування тварини значно більше зумовлене існуванням рослини, ніж навпаки. Тваринна організація життя є аж ніяк не тільки здобутком, але й втратою порівняно з рослинною, б* в неї немає вже того безпосереднього спілкування з неорганічним, що е у рослини завдяки її способові живлення. “Кожна вища форма безсила щодо нижчої і здійснюється не власними силами, а силами попередньої. Життєвий процес . має власну структуру, проте забез-
324
печують його тільки матеріал і сили неорганічного світу”,— зазначає М.Шелер 1.
Йдеться, як бачимо, про те, що навіть “презумпція вищості” людини в космічній ієрархії не усуває того факту, що життєдіяльність людська є елементом більш універсальної буттєвої сфери, яка об'єктивна, незалежна від людини. Буття — то є, вживаючи вислів Л. Фейербаха, неосяжне “житейське море”, що його буремні хвилі несуть людину, людство.
Можна безліч разів запитувати: доброзичливе, прихильне теє море щодо людини чи ні. Деякі з філософів пристали до ствердної відповіді на це питання. Деякі навпаки. На думку перших, буття сприяє людським прагненням і сподіванням. Інші ж вважають, що людина повинна самостверджуватися, постійно долаючи ворожі їй буттєві “стихії”. Найрозважливіша позиція, мабуть, у тих, хто обстоює поміркований оптимізм. Він, на нашу думку, полягає в розумінні буття як постійного перебігу величезної кількості можливостей. Людина, її життєдіяльність—одна з таких можливостей. Наділивши людину здатністю до самоусвідомлення та до усвідомлення довколишнього світу, буття, так би мовити, дало їй шанс на існування, до того ж досить-таки непогане. Наскільки здатна людина (людство) скористатися таким шансом — інша річ. (Конкретніша розмова про ці здатності вестиметься в сімнадцятій лекції даної книги.)
Німецький філософ-екзистенціаліст М. Хайдеггер, осмислюючи феномен буття, висловив слушну думку щодо того, що воно сприяє лише людині, яка здатна “вслухатися” й “вчутися” в буття, або, як сказав видатний гуманіст сучасності А. Швейцер, людині, яка перебуває в злагоді зі світом та сама із собою: Схожі думки знаходимо у вітчизняній філософській традиції, зокрема ще в Г. Сковороди, творчість якого пройнята роздумами щодо шляхів і способів досягнення злагоди між людиною та світом, найперший серед яких — осягнення людиною власної природи (або, як скаже вже в наш час Г.-Х. Гадамер, “внутрішній рух буття та людини”, який увінчується тим, що сучасна філософія іменує “розумінням”).
Завантажити реферат