Сторінка
4

Розмаїття форм буття

Надалі філософія прагнутиме розвинути анаксімандрове ставлення до субординації “першоелементів” ще більш радикальними антисубординативними міркуваннями: на зразок міркувань щодо невичерпності світового “генофонду” — безмежної кількості незвідних один до одного першоелементів, “сімен” речей, жодне з яких не схоже на інше (Анаксагор), або ж лейбніцевої ідеї про субстанції-монади—конститутивні елементи буття, кожен з яких є безпосередньо причиною усіх своїх дій та внутрішніх станів, репрезентуючи весь Універсум.

Щоправда, в кожному подібному випадку архітектоніку світобудови мислятьяк таку, що все ж має якесь організуюче начало. Чи то “верх”, чи “центр”, а чи якесь інше, без'якісне начало — субординатив-не тлумачення буття не долається остаточно, ні теоретично, ні практич-

1 Вернар Ж-П. Происхождение древнегреческой мысли. М., 1988 С. 135—150.

321

но, оскільки, скажімо, вже згадане співвідношення “центр — периферія” виявилося таким, що здатне за певних умов миттєво наповнювати змістом, аналогічним “верхо-низовій” ієрархії Не випадково, що вже в наші часи “нові французькі філософи” (А. Глюксман, Гі Лярдро, Ж. Дерріда та ін.) порушили питання про наскрізь “монархічну” спрямованість “центрованого” світопорядку—аж до монархічне владних інтенцій, притаманних такому явищу, як логоцентризм у людському світосприйманні Культурологи почали, зокрема, відзначати ту обставину, що будь-який науковий текст, наукове повідомлення побудоване на ієрархічному принципі, містить субординацію певних елементів

Наведені факти спонукають до розмірковування: а чи не пов'язане субординативне тлумачення буття з якоюсь одвічною націленістю людського світовідношення? Можливо, саме цією націленістю убезпечується здатність людини до самоорганізації, а останньою — здатність людини за будь-якого перебігу життєвих подій зберігати цільністьтацілісність власного Я? Чи не тому субординативізм порівняно легко відновлювався в історії культури після, здавалося б, нищівних поразок,

Справді, як вчинило з антисубординативністю давніх філософів “офіційне” середньовіччя? Визнаючи, що земля, вогонь, вода й повітря взаємоперетворювані, воно постулює, що над земним світом підноситься сфера небесних тіл, яка не підлягає принципу взаємоперетворення, а також виникнення й знищення Знову утворюється ієрархізована модель світу, де “просторовим сходинкам” буття, що розташовані по вертикалі, відповідають сходинки ціннісні Світобудова знову ієрархізована. До того ж ієрархізована як така, що рухається й розвивається стосовно “нерухомого першодвигуна”, стосовно досконалого, отже, того, що не потребує розвитку.

Наступний етап неприйняття так засубординованого тлумачення буття здійснювався вже не в просторовій площині (“верх — низ”, “центр—периферія”), а в часовій. Він пов'язувався з християнською ідеєю руху від минулого через сучасне до майбутнього Ось як описував таке подолання субординативізму М. М. Бахтін замість ієрархії “висота — низ” світорозуміння часів Відродження вдається до дихотомії “вперед—назад”. Відносним центром космосу, який рухається в часі з минувшини в майбуття, стає людське тіло, тлумачення якого щобільше насичується культурно-історичними характеристиками. У про грамній промові “Про достоїнство людини” Піко дела Мірандола обстоює ідею щодо вищості людини над усіма істотами, в тому числі й небесними духами, оскільки людина е не тільки буттям, а й становленням Вона — поза будь-якою можливою ієрархією, оскільки ієрархізувати можна лише тверде, нерухоме, незмінне буття, але аж ніяк не вільне становлення. Природа будь-яких інших істот є готовою й незмінною Народжуючись, людина отримує “сім'я” будь якого можливого життя. Вона сама обирає з цієї спадщини те сім'я, яке розів'ється й принесе плоди, людина сама вирощує це сім'я, виховує його в собі. Тут, як бачимо, буття співвідносне з людиною як його найбільш розвинутою представницею Мову ієрархії, зауважує стосовно наведених міркувань М Бахтін, збережено, проте саму ієрархію, по суті, усунуто. Таким, мовляв, є кредо ренесансного гуманізму1.

1 Бахтин М. М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура средневековья и ренессанса. М., 1965 С. 394—401,

322

Чи усунуто насправді? Чи не стає людина в даному разі тим, у чому дорікають їй сьогодні критики ренесансного гуманізму,— людинобогом? Ось яку думку висловив щодо цього засновник філософської антропології М. Шелер. З виникненням поведінки, відкритої щодо світу, та невгамовної пристрасті до безмежного просування у відкриту “світову” сферу, з переходом від пристосування до навколишнього середовища до пристосування щодо себе такого відкритого світу, в ту мить, коли людина фактично ставить себе вже поза природою, аби зробити її предметом свого панування,— саме в цю мить людині стає вкрай необхідно “якось укоренити свій центр поза й по той бік світу”, вона вже не може більш усвідомлювати себе простою “часткою” цього світу 1. Однак якщо це так, то чи не означає це, що ми “приречені” на субординативне сприйняття буття: або стосовно чогось, що перебуває поза людиною, або ж стосовно самої людини? Нам же — до віку — і прагнути подолати цю субординативність.

З усього, про що йшлося вище, випливає міркування, дещо незвичне для кожного, хто вихований на гуманістичній традиції. Справа в тому, що безперечні набутки цієї традиції постають як зовсім неоднозначні, більше того, вони, виявляється, можуть перетворюватися на вади.