Сторінка
4
Світе ясний! Світе тихий!
Світе вольний, несповитий!
.О горе! горенько мені!
І де я в світі заховаюсь?
.Невесело на світі жить,
Коли нема кого любить.
.Як маю я журитися,
Докучати людям,
Піду собі світ за очі –
Що буде, те й буде.
.Не плач, не вопль, не скрежет зуба –
Любов безвічную, сугубу
На той світ тихий принести.
Отже, якщо йдеться про генезис “світосприйняття” і самого слова “світ”, то їх корені слід шукати в первісих прагненнях людини осмислити свої стосунки з середовищем, як людським, так і природним. Філософія безумовно завжди враховувала в своїх узагальненнях життєве світовідношення людини, оскільки вона з самого початку переймалась проблемою “людина – світ” як центральною.
Відомо, що перші європейські філософи мілетської школи зосередились на умоглядному “пошуку” першоначала всього сущого, але майже в той же час їх земляк і молодший сучасник Гекатей (близько 546-480 рр. до н.е.) зважив на інше: перш ніж відшукувати загадкове начало, слід розібратись у тому, що нас безпосередньо оточує, й описати його. З подальшої історії філософії й науки ми знаємо, що однобокості у вивченні світу так і не сталося, просто одні світ переважно описували, подорожуючи й збираючи факти, а другі прагнули дійти спекулятивною або науково-теоретичною думкою глибин його побудови.
З часів класичної західної філософії закріпилось як цілком прийнятне (хоч і вкрай абстрактне) визначення світу І.Кантом: “Слово світ у трансцендентальному смислі значить абсолютну цілокупність всіх існуючих речей.”1 (1Кант И. Критика чистого разума. М., 1994. С. 264.) У гегелівській системі категорій “Науки логіки” ”світ” посідає своє чільне місце і теж виражає собою цілокупність елементів. Однак Гегель розрізнює надчуттєвий, сутнісний світ, називаючи його“в собі й для себе сущим світом”, і існуючий світ чуттєвості, як такий, що є даністю для спостереження, це світ явища або світ “інобуття сутнісного”.2 (2Гегель. Наука логики. В 3-х т. М., 1971. Т. 2. С.144-145.) У творах численних філософів XVIII-XX ст. категорія “світ” є досить вживаною і в загальному вигляді зберігає кантівський смисл – цілокупність або всього сущого, або сущого певного роду.
Останній аспект відкриває можливість вести мову (в прямому смислі чи алегорично) про багатоманітність світів, їх взаємодію і навіть єдність. Згадаймо вітчизняного філософа Г.С.Сковороду (1722-1794), який писав про три світи: перший – великий світ, в якому все створене перебуває; другий – мікрокосм, тобто людина; третій – світ символічний, тобто Біблія, в ній зібрані форми того, що представлено в інших світах (“небесних, земних і пекельних створінь фігури”).3 (3Сковорода Г. Сочинения в двух томах. М., 1973 Т.2 С.148.) Інший приклад можна знайти у творчості відомого англійського філософа Альфреда Норта Уайтхеда (1861-1947). В одному з творів він умовно назвав двома світами ті аспекти всесвіту, що передбачаються в кожному досвіді, який переживається нами: той світ, що збільшує різноманітність конечних речей, є “Світом Діяльності”; а той, що збільшує тривалість існування, названо “Світом Цінності”.4 (4Уайтхед А. Избранные работы по философии. М., 1990. С.305-309.) І нарешті можна вказати на досить популярну і водночас критиковану думку відносно світів ще одного англійського філософа австрійського походження Карла Поппера (1902-1994). Він вважав доцільним і евристичним виділяти три світи: 1) фізичний світ, 2) світ станів свідомості, і третій світ, куди автор “поселив” теоретичні системи, проблеми і проблемні ситуації, критичні аргументи, стани дискусій або стани критичних суперечок, і само собою зміст часописів, книжок, бібліотек.5 (5Popper, Karl R. Lesebuch: ausgewählte Texte zu Erkenntnistheorie, Philosophie der Naturwissenschaften, Metaphysik, Sozialphilosophie. Tübingen: Mohr, 1995. S.41.) Незалежність існування третього світу Поппер пояснював різними аргументами, в тім числі й уявними розумовими експериментами. Наприклад, якщо всі наші актуальні технічні знання якось раптом зникнуть, то в бібліотеках збережеться фахове знання, з якого ми знову навчимося будувати машини.
Як бачимо, поняття світу є багатозначним і вживається у смислах, близько пов’язаних з усім, що стосується людей. Отже, у першому наближенні до значення нашого поняття можна сказати, що світ є деяка цілокупність явленої нам дійсності. Але оскільки світ є даним нам мірою нашого пізнання і розуміння, а це, в свою чергу, визначено ступенем соціально- і культурно-історичного розвитку людства, то далі бачаться такі дві форми представленості світу: наукова картина світу і світогляд. Перша – це цілісна сукупність конкретно-наукових знань про весь світ, який інколи називають латинським словом універсум (ūniversum), або окремі його зрізи і тоді говорять про фізичну, біологічну, географічну тощо картину світу. Наукова картина світу час від часу уточнюється , а науковці прагнуть максимально зменшити роль суб’єктивного елементу у системі знань. Друга форма представленості світу – світогляд -, навпаки, завжди дає світ центрованим навколо людини, її цінностей, смислу власного буття, призначення, переживання. “Я (ми) в світі”, “я (ми) і світ”, “мій (чужий) світ” – ось грані цієї центрації. У соціальному вимірі світоглядні аспекти торкаються стосунків людини з такими зовнісущими “світами” як суспільство в цілому (соціум, за аналогією з універсумом), світи культури, влади, норм, мови, знання тощо. У подальшому викладі нами обрано саме такий напрямок подання курсу: дати у властивий філософії спосіб людину у її відношенні до світу (“світів”).
Завантажити реферат