Сторінка
2

Огляд основних онтологічних понять буття

У ХХ ст. фізика поповнилась ще більш радикальними досягненнями: була створена квантово-механічна картина світу. Авангард фізиків перейшов на дослідження процесів мікрорівня, тобто у сферу, ніколи безпосередньо не видиму для науковця. До того ж типові квантово-механічні величини є випадковими змінними, що пов’язані з розподілом імовірностей. Серед багатьох відмінностей квантової механіки найбільш, може, вражаючим є те, що, як вказує канадський фахівець з філософських проблем природознавства Маріо Бунге (1919 р.н.), жоден з основних її символів не може бути витлумаченим емпірично, звідки випливає, що квантово-механічна теорія взагалі не має емпіричного змісту.2 (2Див. Бунге Марио. Философия физики. М., 1975. С.144-145.) Фізики нині працюють переважно з теоретичними моделями можливого світу і виглядають менш заклопотаними інтерпретаційними процедурами щодо пошуків емпіричних корелятів їх поняттям. Фактично фізик-дослідник має справу з реальністю (в звичайному розумінні цього слова) в дуже опосередкованому вигляді: через складні технічні обладнання для фіксування побічних слідів взаємодії елементарних часток і через теоретичні моделі, що пояснюють імовірнісні взаємодії. То про яку “реальність” тоді йдеться? Щоразу слід чітко усвідомлювати, що картина реальності, яку дає фізик, то є лише концептуальна модель можливого виду об’єктивної реальності.

Підсумовуючи, хотілось би все ж наголосити на доцільності збереження (незалежно від виправданості інтерпретаційних ігор у окремих науках) усталених філософських поняттєвих форм типу “суб’єктивна реальність”, “об’єктивна реальність”, оскільки їх розрізнення виконує значну евристичну функцію у більш широкому культурному просторі, аніж тільки сфера тої чи іншої конкретної науки.

Субстанція.Слово “субстанція” походить від латинського substantia – те, що лежить в основі; давньогрецькими еквівалентами його можуть бути: σύνολος [сінолос], і особливо ούσία [оусія]). Історія категорії субстанції безпосередньо пов’язана з поняттям сутності і також бере початок у філософії Давньої Греції. Арістотель у “Метафізиці” вказує на чотири значення “сутності” і серед них вживає принаймні два споріднених терміни – сінолос і оусія –, які часто в перекладах подавались однаковим словом – “сутність”. Між іншим, він явно розрізнює їх смисли, один з котрих більше наближається до того, що пізніше латиною перекладено як “субстанція”. Щоб дійти до того, який саме термін більше відповідає сьогоднішньому поняттю субстанції, слід спочатку звернутись до Платона, оскільки з огляду на нього Арістотель і дає власне розгортання онтологічних понять. Як відомо, Платон вважав “по правді сущим” ідею (εϊδος – ейдос) речі, що осягається тільки розумовим спостереженням (інтелігібельно), інакше – форму конкретної речі. Ідеї – то не думки про речі, а “реальний” прообраз речі, дещо, що робить з них те, чим вони є. Де ж перебувають ейдоси-ідеї? Місце зібрання всіх ідей Платон назвав Гіперуранією (Занебессям) і пише про це у діалозі “Федр” так: “Занебесну область не оспівав ніхто з тутешніх поетів, та ніколи й не оспіває по достоїнству. Вона ж ось яка (адже треба нарешті наважитись промовити правду, особливо коли говориш про істину): цю область займає сутність (тут “оусія” – О.К.), яка не має кольору, обрису і не відчувається, по правді суща, зрима тільки поводирем душі – розумом; саме на неї й спрямоване справжнє знання”.1 (1Платон. Федр//Платон. Сочинения в трёх томах. М., 1970. Т. 2. С.183). Оце “по правді суще” (або ідею, або форму речі) Платон називає “перша субстанція” (πρώτή ούσία), а кожну окрему річ, спричиненою нею, “другою субстанцією” (δεύτερα ούσία).

Арістотель відкидає платонівське подвоєння світу (ідеї і речі): “Все інше не може походити з ейдосів в жодному із звичайних значень “з”. Говорити ж, що вони зразки і що все інше причетне до них, - значить марнословити і говорити поетичними алегоріями”.2 (2Аристотель. Метафизика//Аристотель. Сочинения в четырёх томах. М., 1976. Т. 1. С.330.) Для нього дійсність – множина цілком конкретних речей, пов’язаних між собою певними відношеннями. І в той же час він підкреслює, що в речах є деяка основа, дещо стале, яке, на відміну від плинних властивостей, характеризує річ як таку. Арістотель зберігає за цією основою платонівський термін “оусія” (субстанція). Але якщо для Платона оусія є тільки відокремленою від реального світу чистою формою, то у Арістотеля оусія обтяжена “матерією”, тобто є конкретним синтезом матерії і форми, а ідеї є лише осягаєме розумом обрамлення чуттєвого, що репрезентовано в нашій свідомості загальним поняттям.

Арістотель, виходячи з уявлення про матерію як “потенцію” (здатність до прийняття форми) і про форму як “акт” (актуалізація згаданої здатності), будував ієрархію буття, рухаючись від ступеня злитості форми і матерії до повної звільненості її від матеріального, і вважав, що є такі форми, котрі і без матерії можуть бути субстанціями. На вершині ієрархії знаходиться Бог як чиста форма, позачуттєва субстанція, що є одвічним двигуном для всього сущого. Середньовічна схоластика використала поняття субстанції і думки Арістотеля стосовно ієрархізованої шкали буття для вирішення теологічних проблем. У подальшому розвитку філософії субстанція означала деяку основу, субстрат, носія властивостей.

У нас нема змоги та й нагальної потреби викладати всі перипетії, які випали на долю “субстанції” в історії філософії і науки. Її використовували Р.Декарт і Б.Спіноза, Г.Лейбніц і І.Кант, дехто з різних причин піддавав її критиці, напр. Дж.Берклі і Д.Юм. Хоч у сучасній філософській думці ця категорія спеціально й не розробляється, але є ще досить вживаною, вживаються й похідні від неї терміни. Саме з цих міркувань тут і порушено тему субстанції.