Сторінка
5

Феноменологія

Аналіз форм розвитку інформаційного са­морегулювання дозволив з'ясувати, що будь- який новий інформаційний механізм гене-тично і актуально зв'язаний з попередніми механізмами. По-перше, інформаційний механізм виникає на основі попередніх механізмів. По-друге, функціонування інформаційного механізму можливо лише через взаємозв'язок усіх попередніх елементів інформаційного лан­цюга. Такий висновок дає можливість підійти до проблеми свідомості як до закономірного явища, що має природне походження і, тим са­мим, зняти з свідомості ореол надприродного походження.

Ще один висновок. Кожному рівню розвитку живих організмів від­повідає визначений механізм інформаційного саморегулювання. У про­цесі еволюції рослинного і тваринного світу механізм інформаційного саморегулювання постійно ускладнювався і набував дедалі більш опо­середкованого характеру (підсилювалася життєва значущість внутрі­шньої саморегуляції організму для вирішення вітальних завдань). Од­ночасно, існує принципова обмеженість розвитку такого механізму кордонами пристосувальної життєдіяльності. Тварина одержує інфор­мацію у повній відповідності зі станом її біологічних потреб і вико­ристовує її лише так, як необхідно для їх задоволення. Механізм само­регуляції, що склався на біологічному рівні, є необхідним і достатнім для протікання пристосувальної життєдіяльності. Тому на такому рівні живої природи свідомість, як якісна нова форма саморегулювання життєдіяльності, не виникає. Але вже соціальне життя, оскільки є практично-перетворювальним, потребує принципово нової форми са­морегулювання, якою і стає свідомість. Свідомість розглядається як якісно нова, специфічно людська форма саморегулювання життєді­яльності. Розкрити її специфіку можна лише виявивши особливості людського способу буття у світі.

Специфічно людським засобом ставлення людини до світу є прак­тика. Здійснюючи практично-перетворювальну діяльність, людина ство­рює другу природу, знаряддя і засоби виробництва, специфічно людське середовище існування, будує форми спілкування і соціальні організа­ції, тобто створює культуру. Тому виникнення свідомості зв'язано, насамперед, з формуванням культури на основі практично-перетво­рювальної суспільної діяльності людей. З такого положення випли­ває ряд принципових висновків про природу свідомості.

По-перше, оскільки людина живе не в природному середовищі, у світі первинної природи, а у соціокультурному середовищі, у світі олюдне­ної природи, то і елементи навколишнього середовища стають предметами людських потреб після того, як проходять процес перетворен­ня і набувають форми, що в самій природі одержати не можуть. Тому людина відображає не природу як таку, а природу олюднену, перетворе­ну. Людина, перетворюючи світ відповідно до власних потреб, орієнту­ється не на наявний стан речей, а на їх можливе існування. До того ж, орієнтуючись на можливе існування речей, людина, на відміну від тва­рин, прагне реалізувати ті можливості, які автоматично, стихійно в при­роді не можуть реалізовуватися, не просто відтворює те, що існує чи існувало в світі, а те, чого ще немає чи не було, але мало чи може бути, тобто свідомість, відображає дійсність крізь призму можливостей. От­же, свідомість відображаючи та забезпечуючи процес перетворення лю­диною світу, є формою діяльно-творчого його відображення.

По-друге, людська діяльність, на відміну від поведінки тварин, є ці­леспрямована і з необхідністю включає програму досягнення визначе­ної мети. Людська діяльність має суспільний, колективний характер і тому потребує закріплення, фіксації навичок, засобів, норм діяль­ності, а також норм поведінки та спілкування у особливих формах відображення. Функцію програмування людської життєдіяльності, за­кріплення її навичок, засобів, норм, передачу їх від одного покоління до іншого і виконує свідомість. Звідси випливає висновок про ідеаль­ну і суспільну природу свідомості, її ідеальність знаходить прояв у тому, що свідомість виступає своєрідним механізмом, засобом вироблення, розшифрування і використання ідеальних образів (планів, програм) пе­ретворення об'єктивного світу. Суспільний же характер свідомості полягає в тому, що формується, функціонує і розвивається лише в про­цесі діяльності і спілкування, у процесі залучення і засвоєння вироб­лених суспільством форм колективної спільної діяльності, що спря­мована на створення, збереження і розвиток культури. Тому і не можна розглядати свідомість тільки як функцію головного мозку. Свідомість має цілісна людина за умови включення її у багатоманітний світ куль­тури через опредмечення і розпредмечення змісту світу культури в про­цесі діяльності і спілкування, присвоєння культурно-історичних до­сягнень людства.

По-третє, погляд свідомості на світ - завжди є поглядом з позицій культури і відповідного досвіду діяльності. Тому наявність свідомості завжди передбачає виділення людиною себе з навколишнього світу як суб'єкта діяльності, який оцінює дійсність з точки зору того, чи задо­вольняє чи ні її соціокультурні потреби, і відповідно до побудови власного життя. Тому ще одна істотна властивість свідомості - фікса­ція певної позиції відносно до наявної ситуації, відокремлення себе як носія такої позиції, як суб'єкта активного ставлення до ситуації. Свідомість постає не тільки як здатність спрямувати увагу на предме­ти зовнішнього світу, але й здатність зосереджуватися на станах внут­рішнього духовного досвіду, що супроводжують цю увагу. Інакше, -свідомість такий стан людини, коли їй одночасно доступні і світ, і вона сама. Цю особливість свідомості глибоко розкрив Міраб Мамардашвілі, який образно схарактеризував свідомість як зоряну точку, таємничий центр перспективи, у якому миттєво узгоджується те, що пережив, що подумав, що побачив, що відчув. Свідомість перед­бачає, що акти: мислю, переживаю, бачу тощо, які викликані взаємоді­єю Я і зовнішнього світу, одночасно народжують акти: мислю, що я мислю, переживаю, що я переживаю, бачу, що я бачу тощо. Супровод­жуючі акти складають зміст рефлексії (від латин.: повернення на­зад) і самопізнання. Тварині також властива спрямованість на пред­мети зовнішнього світу, але біологічно злита з екологічною нішею, не виділяє себе із природи. І тільки людина за допомогою актів рефлек­сії та самосвідомості, що приводить до формування внутрішнього Я, відокремлює себе з природи і із спільності інших людей. Завдяки наявності Я, як синтезуючого центру свідомості, людина віддає собі звіт у тому, що бачить, переживає, відчуває і наділяє образи, які вини­кали у результаті психічних процедур, певним змістом. Тому свідо­мість властива лише людині. Звідси випливає ще один висновок про нетотожність свідомості і мислення. Свідомість не зводиться до пси­хічної процедури Я мислю, оскільки, з одного боку, включає крім розу­мових ще і емоційні, вольові, оціночні (моральні і естетичні) психічні процеси у їх єдності. З іншого боку, свідомість передбачає, що людина бере своє мислення під контроль самого мислення, тобто процедуру розуміння, чому про це мислить, чи є якась мета в її розумовій увазі до такого предмета, що і становить зміст рефлексії - необхідного компонента свідомості.