Сторінка
10

Феноменологія

По-четверте, ступінь стійкості образа Я у часі. В одних людей самооцінка має певну усталеність, у інших - зазнає значних коли­вань. Зміна образу Я у часі - природна особливість процесу самороз­витку особистості. Але надлишкова змінність образу Я може вказува­ти на його незрілість, на невпевненість особистості у власних силах. Рівно як і надлишкова усталеність образу може свідчити про самоза­доволення, догматизм, зупинку у розвитку.

По-п'яте, ступінь самоповаги: як людина ставиться до себе - чи приймає себе незважаючи на власні недоліки, чи «заперечує» себе незважаючи на чесність.

Отже, самосвідомість формується і розвивається поступово від ус­відомлення власного тіла і зовнішності, соціокультурної належнос­ті - до формування цілісного уявлення про своє Я у різних його вимірах. Але самосвідомість не зводиться до суми образів Я у різних проекціях. Людина, коли задає питання Яка я?, має на увазі не просто опис своїх індивідуальних властивостей чи суспільного положення, а також запитує: Якою я можу і повинна стати, які у мене можливості і перспективи, що я зробила чи можу ще зробити у житті? Самосві­домість включає не тільки такий найважливіший компонент, як само­пізнання, але й ряд інших - самооцінку, самовизначення, самоконтроль.

Самооцінка - співвіднесення образу Я з певним еталоном, внаслідок чого виникає почуття задоволення чи незадоволення собою. Самооцін­ка може здійснюватися двома основними засобами. Перший полягає у тому, щоб порівняти рівень своїх притягань з досягнутим результатом діяльності, вчинку. Другий засіб - співставлення уяви інших про себе.

Самопізнання і самооцінка, що ґрунтуються на порівнянні себе з оточуючими людьми і певним особисто значущим еталоном, виступають елементом самовизначення, а питання: Який Я? — часткою питання: Як і навіщо мені жити? Прояснення таких питань перетво­рюються на своєрідний заклик до діяльності по самовихованню і са­морегуляції, тобто стає основою процедури самоконтролю, коректу­вання власної життєдіяльності і поведінки відповідно до уявлень про те, який я, яким я можу і повинен стати. Отже, формування і розвиток самосвідомості - необхідна умова усвідомлення життя не як низки випадкових, розірваних подій, а як цілісного процесу, що має певну спрямованість, спадкоємність і зміст, що є найважливі­шою орієнтованою потребою особистості.

Незважаючи на всю життєву значущість, самосвідомість ще не вичерпує всього змісту свідомості людини. При характеристиці суті свідомості і самосвідомості, підкреслювалася їх рефлексивність і са-морефлексивність, тобто усвідомленість процесів, які в них відбува­ються. Але не всі процеси свідомості і навіть самосвідомості усві­домлюються людиною. Численні дії людини забезпечуються автоматично, неусвідомленим функціонуванням свідомості і само­свідомості. У зрілому віці людина переважно не усвідомлює, не об­мірковує звичні дії, і тільки при освоєнні нових навичок діяльності і життєдіяльності бере їх під контроль свідомості. Самосвідомість людини також може функціонувати автоматично. У критичній ситу­ації, коли у людини немає часу на обміркування своїх дій, вона приймає певне рішення часом несвідомо, але ґрунтуючись на вже вироблених уявленнях про власне Я, про те, що для неї допустимо чи не допустимо за будь яких обставин. Саме у таких випадках зна­ходить прояв справжнє Я, яке може і не співпадати з тим образом, який є усвідомленим. Отже, у свідомості виявляється ще один рівень, для якого властива неусвідомленість процесів, що в ньому відбува­ються. Для позначення цього рівня свідомості використовують по­няття підсвідомість і безсвідоме. Іноді їх використовують як синоні­ми. Але аналіз неусвідомлених психічних процесів виявляє якісну різнорідність неусвідомленої сфери свідомості. Різноякісність можна виявити і звернувшись до історії становлення концепції безсвідомого.

Вперше концепція безсвідомого сформульована Готфрідом Лейбніцем, який тлумачив як нижчу форму душевної діяльності людини, що лежить за межа­ми свідомих уявлень, які підносяться, як острівки над океаном темних сприй­нять (перцепцій). Іммануїл Кант пов'язував безсвідоме з проблемою інтуїції, з питанням про чуттєве пізнання. Своєрідний культ безсвідомого, як глибин­ного джерела творчості, властивий для представників романтизму. На почат­ку XIX ст. розпочалося, власне психологічне дослідження безсвідомого. Його динамічну характеристику запровадив Йогаїш Фрідріх Гербарт. За його кон­цепцією, несумісні ідеї можуть вступати між собою у конфлікт, до того, більш слабкі витискуються із свідомості, але продовжують па неї впливати і не втрачають динамічних властивостей. Дослідження у галузі психопатології доз­волили зафіксувати психічну діяльність, що не усвідомлюється людиною. Ця лінія одержала розвиток концепції безсвідомого Зігмунда Фрейда, який почав з встановлення прямих зв'язків між невротичними симптомами і без-свідомими переживаннями травматичного характеру. Відмовившись від фі­зіологічних пояснень, Зігмунд Фрейд зобразив безсвідоме у вигляді могутньої ірраціональної сили, яка антагоністична діяльності свідомості. Фрейдівську концепцію радикально переосмислив Карл Юнг і запровадив поняття колек­тивного безсвідомого, прагнув довести, що безсвідоме охоплює не тільки суб'єк­тивне і індивідуальне, яке було витіснене за межі свідомості, але, насамперед, і колективний, безособовий психічний зміст, який укорінений у стародавнос­ті і втілений в інваріантних для усіх часів і народів образах-символах, які він позначив поняттям архетип. Архетипи, за Юнгом, принципово протистоять свідомості, їх не можна дискурсивне мислити і адекватно висловити у мові.