Сторінка
1

Токвіль Алексіс (1805-1859)

ТОКВІЛЬ Алексіс, де (1805-1859) - французький по­літичний теоретик, соціолог та історик. Токвіль похо­див з аристократичної родини роялістів. Його батько, якому якимось чудом удалося уникнути страти якобин-цями, служив префектом у часи реставрації монархії, тож і не дивно, що й Алексіс вступив у 1827 році на державну службу. Липнева революція 1830 року зму­сила його робити вибір між почуттями і розумом; Токвіль залишився вірним родинним традиціям і не присягнув новій орлеанській династії, однак і віднов­лення правління Бурбонів вважав за неможливе. По­ставши перед цією дилемою, разом зі своїм прияте­лем Гюставом де Бомоном Токвіль захопився ідеєю відвідати Америку. Приводом для подорожі, яка три­вала з весни 1831-го по 1832 рік, стало вивчення аме-риканської системи покарання, й у 1833 році двоє друзів опублікували спільну працю «Би зузіете репііепііаіге аих Йіаіз-Шіез еі сіє зоп арріісагіоп еп Ргапсе» («Про систе­му покарання в Сполучених Штатів та про її застосу­вання у Франції»), Однак обидва вони мали й інші, ширші цілі, що їх Бомон утілив у романі «Магіє», а Токвіль - у монументальній праці «Бе 1а йетосгаііе еп Атеї^ие» («Про американську демократію»), дві час­тини якої вийшли в світ у 1835 і 1840 роках. Завдяки цій книзі він швидко став знаменитим на батьківщині й у всьому світі. Незабаром її переклад опублікували в Америці, Англії та Німеччині, а після виходу в світ другої частини його обрали до Французької академії.

Невдовзі після повернення з Америки Токвіль об­лишив державну службу, та наприкінці цього десяти­ліття знову повернувся до політики. 1839 року його обрали депутатом від рідного району Валоньє, що в Нормандії, й до 1848 року він залишався в парламенті. Хоч як депутат він був доволі активним, та політично­го визнання так і не здобув, почасти через те, що був не надто гарним промовцем, а почасти через те, що посідав політичну позицію між урядом Гізо і опози­цією, що її він вважав незалежною, а інші - гожою на обидва боки. За часів Другої республіки він відігравав вагомішу політичну роль. Після Лютневої революції 1848 року його обрали депутатом Установчих зборів і він увійшов до складу комісії, яка розробляла республі­канську конституцію. У 1849 році він був обраний і до нових Законодавчих зборів, став віце-президентом й упродовж нетривалого часу - з червня по жовтень того року - працював міністром закордонних справ. Його політична кар'єра обірвалася з державним переворо­том, здійсненим Луї Наполеоном, якому він чинив як-найрізкішій і відвертий опір. Решту свого життя Токвіль присвятив здійсненню плану, що його він виношував тривалий час, - написати історію революції та Імперії, у якій показати ідеологічні течії і суспільні рухи, що ле­жать в основі політичних подій. В остаточному підсум­ку він завершив лише дослідження подій вісімнадця­того століття, що спричинилися до революції, й у 1856 році опублікував книгу «Ь'апсіеп ге§іте еі 1а геуоіиііоп» («Старий лад і революція»).

Попри очевидне розмаїття інтересів і методів Ток-віля, виявлених у двох його працях, попри значний розрив у часі між ними і попри мінливість його по-літичного життя існує певна послідовність в його іде­ях та політичних уподобаннях. Він вивчав і амери­канську, і французьку історію, прагнучи прояснити та змалювати виникнення і вплив того явища, яке він на­зивав демократією. Однак ці студії мали для нього ак­туальне практичне значення; у них він намагався ок­реслити, що ж необхідно робити в політичному плані для збереження свободи, яку, як він бачив на власні очі, знищує розвиток демократії. Усе його наукове і по­літичне життя були віддані справі узгодження цієї віри в єдність теорії та практики і палкого прагнення засто­сувати свою теорію заради збереження того, що для нього мало значення сакральної речі, - свободи.

Але що ж тоді він має на увазі під демократією? Чим загрожує вона сучасному світові? І що слід робити, аби уникнути цієї небезпеки?

Токвіль уживає термін «демократія» у двох значен­нях. У політичному контексті він використовує це слово для означення представницької системи, заснованої на широкому виборчому праві; та більш часто і більш по­казово він співвідносить його із соціальною демокра­тією, під якою має на увазі суспільство, де загально­прийнятою як первинна суспільна цінність є рівність. У цьому контексті у своєму дослідженні демократії він виявляє, який вплив на загальні суспільні відносини справляє така відданість ідеї рівності. Він підсумовує ці впливи в терміні «.індивідуалізм» - понятті, до якого на відміну від більшості ліберальних мислителів він відчував відразу. Він указує на два визначальних ас­пекти цього індивідуалістичного характеру демокра­тичного суспільства - віру в індивідуальний розум як єдину підвалину мислення та віри і самозаглиблене, егоїстичне зосередження на особистих цілях.

Природним для демократії він вважав повстання проти інтелектуальних авторитетів та утвердження влади індивідуального розуму. На філософському рівні це отримало прояв у картезіанській революції. Він га­дав, що такі ж само центральні позиції на рівні сус­пільних відносин посідають американські звичаї, котрі впроваджували картезіанську філософію в суспільство, якому сам Декарт був невідомий. Демократична Аме­рика прийняла, як він твердив, недоведене загальне положення стосовно того, що всі ідеї - і запропоно­вані видатними діячами, й освячені традицією, - ма­ють пройти перевірку індивідуальним розумом, а отже, кожен має змогу піддавати їх такій перевірці.

Це положення веде до перебільшення демократич­ного характеру суспільства, усталення віри в рівність інтелекту, що призводить до завищення цінності осо­бистості і честі. А це зумовлює особливе забарвлення думки, привабливість загальних, абстрактних і спро­щених пояснень щодо людських справ, які є доступ­ними для всіх, оскільки потребують найнижчого рівня індивідуальних знань і найпростіших суджень.

Інша грань демократичного індивідуалізму - це не­втримний егоїзм, широко розповсюджена тенденція ухилятися від суспільних турбот і зосереджуватися на матеріальному добробуті своєї родини як на кінцевійметі життя. Егоїзм отримує прояв почасти в завище­них особистих амбіціях і в змагальності. У суспільстві, в якому шлях до влади і власності є відкритим (чи вва­жається відкритим) для всіх і де поразку не доводить­ся приписувати низькому походженню, суперництво неминуче зумовлюватиме запеклу боротьбу. Ідеологі­чним здобутком є утвердження рівності можливостей. Та обурення успіхами інших з огляду на це, як здаєть­ся, демонструватиме саме нерівність здібностей. Егоїзм отримує прояв й у вузькоглядному матеріалізмі. Не­стримний потяг середнього класу до матеріальної за­безпеченості, на погляд Токвіля, є природним для сус­пільства, у якому мало хто настільки вбогий, щоб облишити будь-які сподівання на матеріальне збагачен­ня, і мало хто настільки багатий, щоб забути про за­грозу зубожіння. Однак матеріалізм нерозривно пов'я­заний із розчаруванням; жагу до володіння ніколи не вдовольнити до кінця, рскільки отримання бажаного в будь-якому разі зумовлює виникнення наступних, ще більших бажань. літичного життя існує певна послідовність в його іде­ях та політичних уподобаннях. Він вивчав і амери­канську, і французьку історію, прагнучи прояснити та змалювати виникнення і вплив того явища, яке він на­зивав демократією. Однак ці студії мали для нього ак­туальне практичне значення; у них він намагався ок­реслити, що ж необхідно робити в політичному плані для збереження свободи, яку, як він бачив на власні очі, знищує розвиток демократії. Усе його наукове і по­літичне життя були віддані справі узгодження цієї віри в єдність теорії та практики і палкого прагнення засто­сувати свою теорію заради збереження того, що для нього мало значення сакральної речі, - свободи.