Сторінка
17

Суспільство

Концепції прогресу не позбавлені позитивів. Але життєві реалії складніші ніж уявлення про них. Насильство і ненасильство, жор­стокість і гуманізм, руйнування творення так тісно переплетені, що марно сподіватись на якийсь «чистий» суспільний прогрес. Тому здійснення прогресу потребує постійних теоретичних пошуків, які б узагальнювали соціальний досвід і нові теоретичні реалії для уник­нення соціальних катастроф.

Визначити суть та механізм суспільного прогресу допомагає поняття його критерію. Просвітники XVII ст. критерієм прогресу вважали людський розум. Пізніше Георг Гегель - рівень свободи сві­тового духу. Марксисти - рівень розвитку продуктивних сил і вироб­ничих відносин, компонентом яких є людина - головна продуктивна сила. Таке розуміння критерію Суспільного прогресу надто загальне, не враховує реальних фактів - ефективності виробництва, рівня спо­живання матеріальних і духовних благ, розвитку науки та культури тощо. Крім того, цивілізоване суспільство вважає людину мірою всіх речей, а об'єктивний критерій - її компонентом (а не навпаки).

Людський вимір історичних подій містить в собі ментальність наро­ду, що і є своєрідним ситом, що відсіює усі покидьки історії.

Сучасна філософія історії вважає інтегративним критерієм сус­пільного прогресу рівень гуманізації суспільства, становище в ньому особи - рівень її економічної, політичної, соціальної та духовної сво­боди; рівень задоволення її матеріальних та духовних потреб; стан її психофізичного та соціального здоров'я. Синтезуючим покажчиком усіх таких якостей є тривалість життя людини. Цей критерій пока­зує, в якій мірі людина може самореалізуватися і забезпечити жит­тєдіяльність суспільства як системи, що саморозвивається. З точки зору інтегративного критерію, кожна суспільна формація чи цивілі­зація настільки прогресивніша, наскільки розширює коло прав і сво­бод особистості, створює умови для її самореалізації, розвитку її потреб і удосконалення її здібностей. Тобто, змістом суспільного про­цесу є олюднення людини.

З аналізу критерію суспільного прогресу можна зробити виснов­ки: абсолютного критерію суспільного прогресу немає; кожна істо­рична епоха вимагає своїх відносних критеріїв; в сучасну епоху лю­дині необхідно переключатися на розвиток духовності; економічна криза, особливості комп'ютерно-інформаційного прогресу вимага­ють утвердження самоцінності життя як вирішального критерію суспільного прогресу.

Світ вступає у нову історичну епоху розвитку, де співвідносини історичної необхідності та свободи інші, ніж у попередній історії. І знову актуалізується питання: куди йти? Пошуки відповіді на таке питання привертають увагу історіософії до проблеми членування історичного процесу. Суспільство кінця XX ст. філософи розцінюють по-різному: науково-технічною революцією, соціотехнічною революцією, техно­логічною революцією, інформаційно-комп'ютерною революцією, ін­формаційно-екологічною революцією тощо. За всіх відмінностей спіль­ним є: визнання революційного характеру суспільства, а стрижнем революції є електронно-комп'ютерна та біотехнологічна технології, інформатизації усіх сфер суспільного життя. Не випадково, все більш філософів визначають суспільство як інформаційне суспільство, що за­початковує нову цивілізацію, її називають по-різному - постіндустріальною, інформаційною, інформаційно-екологічною. Філософію історії не­покоїть те, що всі ці зміни не зробили життя людства щасливішим, безпечнішим. Наростають почуття невпевненості, розгубленості, стра­ху перед можливим поневоленням роботами. А це - поживний ґрунт для відродження ідей фундаменталізму, що фанатично прагне карди­нальних змін особистості та суспільства. Знову експлуатується ідея примусового шляху в демократію, в капіталізм, комунізм. До того ж пробують це здійснити за допомогою комп'ютерної техніки і техноло­гії. Насильницький характер фундаменталізму робить його найбіль­шою загрозою в суспільстві. Отже, суперечливий хід історії зумовлює філософію історії шукати шляхи запобігання руйнівних процесів.

Роздуми про майбутнє спричинили в західній соціальній філосо­фії формування відносно самостійного напряму - футурології з трьома розгалуженнями: апологетична футурологія, що виправдовує іс­нуюче західне суспільство на інформаційній основі (Збігнєв Бжезинський) і ліворадикальна футурологія - прогнозує крах західної цивілізації через нарощення науково-технічної революції (Анрі Ускоу); реформістська футурологія - обґрунтовує необхідність конвер­генції капіталізму з соціалізмом (Деніел Белл). Який з напрямів під­твердиться історичним розвитком - покаже майбутнє, в яке пильно вдивляється філософія історії. Безсумнівним є те, що суспільство - найскладніша система, що входить до суперсистеми Землі та Космо­су. Джерелом суспільства є вектор різних сил: природних, соціаль­них та духовних, співвідносний яких змінюються з ходом історії. В такій ході реалізуються далеко не всі потенційні можливості, а за­гальною закономірністю є непередбаченість багатьох подій. Людс­тво спроможне вижити і розвиватися, якщо виключить насильство у вирішенні всіх проблем суспільства і забезпечить права кожної людини і біосфери на існування відповідно з їх суттю.

ЛІТЕРАТУРА

1. Андрущенко В. Я., Михальченко М. І. Сучасна соціальна філософія. Курс лекцій.— К., 1996.

2. Бхаскар П. Общество // Социо-Логос.— М., 1991.

3. Вебер М. Избранные произведения.— М., 1992.

4. Волков Г. Н. Истоки и горизонты прогресса.— М., 1976.

5. Деятельность: теория, методология, проблемы.— М., 1990.

6. Дюркгейм Э. О разделении общественного труда. Метод социоло-гии.- М., 1991.

7. Келле В. Ж., Ковальзон М. Я. Теория и история.— М., 1981.

8. Маркс К. Економічні рукописи 1857-1859 рр. // Маркс К., Енгельс

9. Твори. - т. 46.

10. Поппер К. Нищета историцизма.— Вопросы философии.— 1992,— №10.

11. Сорокин П. Человек, цивилизация, общество.— М., 1992.

12. Тойнби А. Дж. Постижение истории.— М., 1991.

13. Ясперс К. Смысл и назначение истории.— М., 1991.