Сторінка
5

Регіональні валютно-фінансові угруповання

Європейський центральний банк розпочав роботу на початку липня 1998 p. у Франкфурті-на-Майні (ФРН). Його було створено на базі Європейського валютного інституту, що функціонував у Франк­фурті-на-Майні з 1994 p.

До Ради ЄЦБ входять президенти національних центральних банків, президент ЄЦБ, його заступник та ще чотири члени правління.

Перший склад правління Європейського центрального банку в складі 6 осіб було призначено на зустрічі у верхах країн — членів ЄС у Брюсселі на початку травня 1998 p. Першим президентом ЄЦБ став голландець Вім Даїзенберг. Як зазначалося в Маастрихт­ському договорі, термін повноважень президента ЄЦБ — 8 років. Однак Вім Даїзенберг заявив, що обійматиме цю посаду до моменту видачі нових купюр та монет євро, що має відбутися у період між 1 січня та 1 лютого 2002 p. Його наступником буде президент Центрального банку Франції Жан Клод Тріше. Першим віце-президен­том ЄЦБ та заступником Даїзенберга став француз Крістіа Нойє. Серед інших чотирьох членів правління ЄЦБ: головний економіст Федерального банку Німеччини Отмар Іссінг, якого призначено на вісім років; італієць Томасо Падоа Шіоппа (призначено на сім років);

іспанець Євгеніо Домінго Соланса (на шість років); Сіркку Гемелейнен із Фінляндії (на п'ять років).

Було погоджено, що при наступному призначенні членами прав­ління ЄЦБ повинні стати представники тих країн, які не мали свого делегата у першому складі правління.

Президенти національних центральних банків у Європі, що вхо­дять до Ради ЄЦБ, призначаються на п'ять років, при цьому допус­кається повторне призначення.

Усі члени Ради Європейського центрального банку мають рівні права при голосуванні, рішення приймаються простою більшістю голосів. Якщо голоси поділяться порівну — вирішує голос президента.

З 1 січня 1999 p. ЄЦБ взяв на себе відповідальність за стабільність нової валюти євро, а також за політику процентних ставок і грошо­вої маси у просторі євро. ЄЦБ має повну незалежність від політич­них вказівок національних урядів.

Вирішальним кроком у діяльності Європейського центрального банку стала жорстка фіксація обмінних курсів євровалют щодо євро 31 грудня 1998 p. Завдяки цьому з 1 січня 1999 p. одинадцять із п'ятнадцяти країн — членів ЄС ввели нову грошову одиницю — євро, яка поки що використовується лише в безготівковій формі, а також для проведення котирування на біржах та в інших фінансо­вих операціях.

Уже сьогодні європейські валютні біржі, натхненні успіхами євро, об'єднують зусилля та готуються до поступового злиття. Так, Па­ризька і Швейцарська біржі вже підписали угоду про спільне прове­дення операцій на ринку акцій та облігацій. З 1999 p. вони стали членами єдиної "партнерської біржі", яка влітку того ж року пере­йшла на сучасну, максимально спрощену єдину систему проведення біржових операцій.

Європейська комісія встановила правила, за якими євроугоди (як й інші послуги: переведення рахунків на євро, виплати і внески, обмін банкнот) не оподатковуватимуться. Підтверджується також безпе­рервність договорів: сторони не можуть на підставі європереходу змінити чи закрити угоди.

Готівкові євро з'являться 2002 p. у вигляді семи нових банкнот номіналом 5, 10, 20, 50, 100, 200 і 500 євро.

Курс євро до ЕКЮ визначений 1:1.

За попередніми розрахунками, орієнтовні курси євро мали стано­вити:

• до американського долара — 1,17 USD;

• до японської єни — 145,43 єни;

• до німецької марки — 1,95 DM;

• до української гривні — 3,99 грн. Дбаючи про надійність спільної валюти, країни — члени Євро­пейського Союзу поставили жорсткі вимоги щодо фінансово-еконо­мічних показників країн, які бажають користуватися євро:

• дефіцит держбюджету не може перевищувати 3 % від ВВП;

• сукупний державний борг має становити не більш як 60 % від ВВП;

• річна інфляція не може бути вищою середнього рівня інфляції у трьох країнах ЄС із найнижчим рівнем інфляції (приблизно 3— 3,3 %) більш як на 1,5 %;

• середнє номінальне значення довгострокових відсоткових ста­вок не повинно перевищувати 2 % від середнього рівня цих ставок трьох країн ЄС із найстабільнішими цінами (приблизно 9 %);

• країни, що переходять на нову європейську валюту, мають до­тримуватися встановлених меж коливань валютних курсів у діючому механізмі європейських валютних систем.

Головними критеріями готовності переходу до єдиної валюти на першому етапі були стабілізація державних фінансів та усунення взаємних обмежень на рух платежів і капіталів між країнами — членами ЄС. Загалом, таким жорстким вимогам на момент запро­вадження євро, цілком відповідав лише стан економіки та фінансів Люксембургу. Всі інші країни мали відхилення з того чи іншого показника (в основному за рахунок завищення державного боргу). Саме з цих причин Греція не увійшла до складу країн з єдиною валютою, оскільки її економіка та фінанси не відповідають необхід­ним вимогам. Щодо Великої Британії, Швеції і Данії, то вони вирі­шили поки що зачекати зі вступом до клубу євро з різних причин.

Нині у просторі євро проживає 291 млн чоловік, а його економіч­ний потенціал сягає 20 % економічного потенціалу загальносвітової економіки.

Які ж економічні переваги переходу країн ЄС до єдиної валюти?

По-перше, за різними оцінками країни ЄС втрачали від 15 до 30 млрд ЕКЮ щорічно з причини циркуляції безлічі валют на до­сить тісному економічному просторі. Суб'єкти ринку ЄС, страхую­чись від можливих коливань валютних курсів, втрачають значну частину своїх активів.