Сторінка
3

Форми регулювання валютно-фінансових потоків

Ревальвація також здійснюється з метою стримування зростан­ня активності сальдо торговельного балансу. Оскільки вона сама по собі ставить країну, що вдається до ревальвації, в менш вигідне становище на світовому ринку, то часто здійснюється під тиском інших країн, які мають найактивніші зовнішньоекономічні зв'язки з цією країною.

У сучасних умовах механізм ревальвації значно модифікувався, особливо після введення системи плаваючих валютних курсів. За таких умов ревальвація може здійснюватися у формі підвищення валютного паритету не до всіх валют, а лише щодо валют тих країн, з якими ця валюта має спільний режим плавання. Ревальвація може бути здійснена й у формі відмови центрального банку країни від проведення валютної інтервенції, для підтримання або підвищення курсу національної валюти щодо інших валют. Прикладом такої офіційно не об'явленої, але фактично проведеної ревальвації може служити стійке зростання курсу японської єни щодо долара США за відносно короткий термін — з кінця 1976 по березень 1978 p. від 340 до 233 єн за один долар.

2. Валютні обмеження та валютні ризики

Розглянуті інструменти валютного регулювання і валютної полі­тики виступають головним чином як засоби економічного впливу держави на динаміку курсових співвідношень власної валюти. Ра­зом з цим у практиці грошово-валютних відносин застосовуються методи прямого втручання держави у сам механізм формування валютних курсів. Ідеться про валютні обмеження як систему нор­мативних правил, встановлених у законодавчому та адміністратив­ному порядку, які спрямовані на обмеження операцій з золотом, ва­лютними цінностями та іноземною валютою. Вони поширюються на фізичних і юридичних осіб при обміні валюти власної країни на іноземну, а також при інших валютних операціях.

Валютні обмеження передбачають організацію і здійснення ком­петентними органами відповідних країн спеціальних заходів валют­ного контролю з метою врівноваження платіжних балансів і підтрим­ки курсів національних валют. Система валютного контролю за здійсненням валютних операцій то послаблюється, то стає більш жорсткішою, залежно від економічної ситуації як у певній країні, так і у світовому господарстві.

Уперше валютні обмеження у формі зосередження обороту іно­земної валюти в руках держави були впроваджені в Німеччині в 1931 p.

Втручання держави у сферу міжнародних валютно-фінансових відносин виявляється в періодичному використанні валютних клірингів, при застосуванні яких взаємні розрахунки між двома або декількома країнами здійснюються шляхом заліку зустрічних ви­мог, а платежі валютою здійснюються лише на суму різниці в товарних поставках та наданих послугах. Валютний кліринг спочатку використовувався лише для зовнішньоторговельних розрахунків, а згодом був поширений на операції неторговельного характеру та інші платежі, що виникають у результаті економічних зв'язків між окремими країнами та економічними угрупованнями.

У практиці міжнародних розрахунків розрізняють двосторонні, тристоронні й багатосторонні кліринги. Найбільшого поширення набули двосторонні кліринги, при яких залік зустрічних вимог і зо­бов'язань відбувається між двома країнами. Перша подібна клірин­гова угода була підписана між Швейцарією та Угорщиною в 1931 p., а вже до березня 1935 p. було підписано 74 клірингові угоди, станом на 1937 p. діяло 169 таких угод. У цілому до середини 50-х років близько 60 % міжнародних розрахунків капіталістичного світу здійснювалось через валютні кліринги.

Багатосторонній валютний кліринг відрізняється від двосторон­нього тим, що заліки взаємних вимог, зобов'язань та взаємне збалансу­вання міжнародних платежів здійснюються між всіма країнами — учасницями клірингової угоди. Перший подібний кліринг діяв з червня 1950 p. по грудень 1958 p. у формі Європейського платіжно­го союзу (ЄПС), у якому брали участь 17 країн Західної Європи. Незважаючи на труднощі й незгоди міждержавних суперечностей, ЄПС у цілому успішно справився з нелегкою роллю, пов'язаною з функціонуванням багатостороннього клірингу, скоротивши, завдя­ки взаємному заліку, обсяг взаємних вимог на 45 % та заощадивши при цьому значні золотовалютні резерви країн — членів Союзу.

З 1958 p., у зв'язку з підвищенням ступеня оборотності валют країн з розвиненою ринковою економікою, питома вага клірингових розрахунків у загальному обсязі платежів капіталістичного світу стала поступово та неухильно знижуватися. Проте, незважаючи на цю тенденцію, у вересні 1985 p. у результаті трирічних переговорів між найбільшими європейськими комерційними банками був ство­рений багатосторонній кліринг для взаємного заліку вимог і зобов'я­зань, пов'язаних з операціями в ЕКЮ. Це було зумовлено перш за все швидким впровадженням ЕКЮ в приватний сектор. Клірингові розрахунки дали можливість щоденно здійснювати через систему СВІФТ взаємні розрахунки з 1000 операцій на суму 2 млрд ЕКЮ.

Єдиний в історії Міжнародний проект клірингового союзу був розроблений Кейнсом у квітні 1943 p. як противага "плану Уайта" при підготовці Бреттон-Вудської валютної угоди. За задумом Кейн-са. Міжнародний кліринговий союз (МКС) мав бути призначений для взаємного заліку вимог і зобов'язань країн нової валютної сис­теми і міждержавного валютного регулювання. Кейнс розглядав міжнародний кліринг як інституцію міжнародного уряду з економіч­них питань і як засіб подолання тогочасних міжнародних супереч­ностей. Однак цей проект, як відомо, не знайшов підтримки на Брет-тон-Вудській міжнародній конференції через позицію США. І не­випадково, адже вже володіючи на той час досить значними золото­валютними резервами порівняно з іншими країнами — учасницями Другої світової війни. Сполученим Штатам для реалізації своїх да­лекоглядних стратегічних інтересів було невигідно приймати такий принцип міждержавних розрахунків.