Сторінка
1

Логопедія, її предмет і задачі

Найважливішою психічною функцією людини є мовлення ― основний засіб спілкування людей. За допомогою мовлення людина передає іншим людям свої думки, почуття, бажання, досвід, спонукає їх до тих чи інших вчинків і дій. Мовне збагачення відіграє першочергову роль у засвоєнні дитиною культури, отже, і в її пізнавальному й особистому розвитку. На основі мовлення та її смислової одиниці ― слова ― формуються і розвиваються такі психічні процеси, як сприймання, уява, пам’ять.

Розвиток мислення значною мірою зумовлений розвитком мовлення і, нав-паки, розвиток мовлення залежить від розвитку мислення. У багатьох дефект-тологічних дослідженнях доведено велику роль мовлення в розвитку компенса-торних процесів при різноманітних формах дитячих аномалій.

До окремої групи відносять дітей із значними порушеннями мовлення при збереженому слуху та інтелекті. Це особлива категорія дітей ― діти з порушеннями мовлення.

Порушення мовлення характеризується тим, що:

з’явившись, самостійно не зникають, а закріплюються;

не відповідають вікові мовця;

потребують логопедичної допомоги залежно від їхнього харак-теру;

виникнення неправильного мовлення може позначатися на по-дальшому розвитку дитини, затримуючи і спотворюючи його.

Дефектологія ― це наука про закономірності та особливості розвитку, ви-ховання та навчання різних категорій аномальних дітей.

Аномальні діти ― це діти у яких порушено нормальний перебіг загального розвитку, що спричинено наявністю фізичного або психічного дефекту.

Таким чином, порушення мовлення, з якими має справу дефектологія, слід відрізняти від тих чи інших її тимчасових розладів, пов’язаних з особливостями вікового розвитку дітей, з окремими неправильностями вимовляння, які викликані звичкою, що сформувалася під впливом мовного середовища.

Різноманітні мовленеві дефекти, які є первинними у дітей з порушеннями мовлення, спричинюють вторинні відхилення в їх загальному і мовному розвитку.

Формування мовної функції є складним процесом, в якому, крім слухового аналізатора, що забезпечує сприймання і аналіз звукових (у тому числі й мовних) сигналів, бере участь також мовноруховий аналізатор, який складається з периферійної частини (периферичний мовний апарат, котрий включає три відділи ― дихальний, голосовий і артикуляційний), провідних шляхів і клітин в центральній частині кори головного мозку.

Мовлення в своєму формуванні проходить ряд послідовних етапів:

1-й ― підготовчий ― до одного року;

2-й ― перед шкільний ― від одного року до трьох років;

3-й ― дошкільний ― від трьох років до сіми;

4-й ― шкільний ― з сіми років до вісімнадцяти.

Мовні порушення можуть мати як центральний, так і периферичний характер.

Центральний, якщо хвороботворний вплив зачепив той чи інший відділ центральної нервової системи і спричинив порушення мов-лення.

Периферичне порушення мовлення у тих випадках, коли виявляються аномалії в будові периферичного мовного апарата.

До факторів, що зумовлюють мовленеві порушення, відносять:

Різна внутрішньоутробна патологія, що приводить до порушення роз-витку плода. Найбільш грубі дефекти мовлення виникають при пору-шенні розвитку плода в період від 4 тижнів до 4 місяців. Виникненню мовної патології сприяють токсикоз при вагітності, вірусні й ендокринні захворювання, травми, несумісність крові по резус-факторі й ін.

Родова травма й асфіксія (недостатність кисневого постачання мозку внаслідок порушення подиху) під час пологів, які приводять до внутрі-черепних крововиливів.

Різні захворювання в перші роки життя дитини. Особливо пагубними для розвитку мовлення є часті інфекційно-вірусні захворювання, менін-го-енцефаліти й ранні шлунково-кишкові розлади.

Травми черепа, що супроводжуються струсом мозку.

Спадкоємні фактори. У цих випадках порушення мовлення можуть ста-новити лише частину загального порушення нервової системи й сполу-чатися з інтелектуальною й руховою недостатністю.

Несприятливі соціально-побутові умови, що приводять до намагнітити педагогічній занедбаності, вегетативної дисфункції, порушенням емо-ційно-вольової сфери й дефіциту в розвитку мовлення.

При аналізі причин виникнення порушень варто враховувати співвідношення мовного дефекту й збережених аналізаторів і функцій, які можуть бути джерелом компенсації при корекційному навчанні.

Раннє виявлення дітей з відхиленнями в розвитку в першу чергу проводиться в сім'ях з «підвищеним ризиком». До таким ставляться:

сім’ї, де вже є дитина з тим або іншим дефектом;

сім’ї з розумовою відсталістю, захворювання шизофренією, порушенням слуху в одного з батьків або в обох;

сім’ї, де матері перенесли під час вагітності гостре інфекційне захво-рювання, важкий токсикоз;

сім’ї в яких діти перенесли внутрішньоутробну гіпоксію (кисневе голо-дування), природову асфіксію, травму або ж нейроінфекцію, черепно-мозкові травми в перші місяці життя.

В основі методів логопедичної науки лежать принципи: розвитку, системного підходу, розгляду мовних порушень у взаємозв’язку мовлення з іншими сторонами психічного розвитку.

Основна частина. Логопедія, її предмет і задачі

Логопедія ― наука про порушення розвитку мовлення, їхнє подолання й по-передження за допомогою спеціального корекційного навчання й виховання.

Логопедія є одним з розділів спеціальної педагогіки ― дефектології. Термін логопедія утворена від грецьких слів: logos (слово, мовлення), paideia (виховую, навчаю), що в перекладі позначає «виховання мовлення».

Предметом логопедії як наукової дисципліни є вивчення закономірностей навчання й виховання осіб з порушеннями мовлення й пов'язаними з ними від-хиленнями в психічному розвитку. Логопедія підрозділяється на дошкільну, шкіль-ну й логопедію дорослих.

У психології розрізняють дві форми мовлення: зовнішню й внутрішню.

1. Зовнішня форма мовлення включає наступні види: усну (діалогічну й монологічну) і письмову.

Усне мовлення.

діалогічне мовлення, психологічно найбільш проста й природна форма мовлення, виникає при безпосередньому спілкуванні двох або декількох спів розмовників і складаються в основному в обміні репліками.

Репліка ― відповідь, заперечення, зауваження на слова співрозмовника ― відрізняється стислістю, наявністю питальних і спонукальних речень, синтаксично не розгорнутих конструкцій.

монологічне мовлення ― ­­­­послідовний зв'язний виклад одною особою системи знань. Для монологічного мовлення характерні: послідовність і доказовість, які забезпечують зв’язність думки; граматично правильне оформлення; виразність голосових засобів.

Виділяються три основних види монологічного мовлення: оповідання, опис і міркування. При дефектах мовлення монологічне мовлення порушується більшою мірою, чим діалогічна.

Письмове мовлення ― це графічно оформлене мовлення, організоване на ос-нові буквених зображень. Вона позбавлена ситуативності й припускає поглиблені навички звукобуквеного аналізу, уміння логічно й граматично правильно передава-ти свої думки, аналізувати написане й удосконалювати форму вираження.