Сторінка
14
Найчастіше сміх викликається тим, що слухач ніби залучається на роль свідка і спостерігача подій, які «збоку» сприймаються або парадоксально, або в зниженому ключі. Щоб показати комізм ситуацій і вчинків дійових осіб пісні, народ звертається до таких засобів, як діалог, саморозповідь, описовість, а також їх поєднання. Ефект сміху засновується на різного роду невідповідностях: між запитанням і відповіддю; між претензією і безпідставністю на неї; між позою чи формою і реальністю.
Діалог, як правило, побудований так, що один із його учасників дає не ті відповіді, які очікуються. Це й викликає сміх.
Танцювальні пісні
Оскільки пісні викопуються під час танців, їх ритмомелодика має багато спільного з народними інструментальними награваннями. Адже основне призначення музичних інструментів у народному побуті - це супровід танців.
Побутове виконання танцювальних пісень складається з трьох компонентів: слова, музики і танцювальних рухів. Причому, рухи - надзвичайно важливий складник танцювальної пісенності. Тому групування пісенно-танцювальних (а також інструментальних) мелодій провадиться за одним принципом - за формою танцю, який вони супроводять (козаки, гопаки, метелиці, краков'яки, польки тощо).
Отже, танцювальні пісні - це розділ фольклору, основне призначення якого полягає у співах під час виконання побутових танців. При цьому здійснюється єднання слова, наспіву і танцювального руху. Головним об'єднуючим елементом виступає танцювальний рух.
Танцювальні пісні звичайно виконуються під акомпанемент музичних інструментів. В минулому, однак, практикувалися і танці «під язик» (особливо на Лівобережжі).
В народі танцювальні пісні називаються по-різному: «пісні до скоку», «скочні», «шумки», «триндички» тощо, а також за видом танцю - «козаки», «гопаки» і т.д. Чи за власною назвою: «Горлиця», «Катерина», «Шевчик». Або ж пісні не виділяються ніяк і в народній свідомості приєднуються до широкого класу «жартовних» чи «шуточних» (народні назви жартівливих пісень). На гуляннях, на весіллях в танці строфи пісень ніби самі зринають у пам’яті танцюристів.
Танцювальні пісні належать до необрядової творчості. Вони увійшли в побут народу набагато пізніше, ніж весняні, русальні, купальські танки. Існують відомості, що в часи Київської Русі з основного масиву обрядово-магічної культури язичництва почали виділятися побутові елементи, які згодом створили стильову основу ліричного роду у фольклорі. Напевно, вже тоді танцювально-пісенна творчість стає частиною нової народної «сміхової культури». Вагомий внесок у. становлення танцювальних пісень східних слов’ян зробили скоморохи Вони були постійними учасниками народних свят, дружинних «бесід». В билинному епосі, в літописах IX-XIV ст. згадується мистецтво скоморохів - визначних музикантів, співаків і танцюристів.
З ХVІ ст. важливу роль у розвитку танцювальних пісень відіграють кобзарі, які наче перейняли естафету „сміхової культури” від скоморохів. Щоправда, танцювальні пісні і гумор не були провідними у мистецтві кобзарів: головні їх місія полягала у поширенні героїко-патріотичного епосу, дум. Однак на другому місці перебували гумористичні і танцювальні пісні.
Найглибше танцювальна пісня пронизує народні звичаї, свята, розваги молоді. Танцювальні пісні виконуються коли молодий приходить до молодої, у неділю після обіду (понеділок, вівторок – на перезві і під час „циганщини”); чути їх в хаті взимку і на вулиці у теплу пору року; на обжинках танцювальні пісні після вручення вінка господареві, коли розпочинаються застілля, розваги з танцями. Колядники, особливо на Гуцульщині танцюють та приспівують. Танцювальні пісні були також складником дозвілля козаків, чумаків, жовнірів. Коротше кажучи, розваги, гуляння тощо не обходилося і не обходиться без танців і співів.
Усно-писемна культура. Пісні-романси.
До народних романсів зараховуються пісенні твори, що здобули поширення серед освічених верств суспільства та у міському середовищі. Нескладна структура (куплет чи куплет з приспівом), дохідлива проста мелодія, імпровізований акомпанемент - ці риси відповідають головному призначенню - домашньому побутовому виконанню. Народний романс називають також побутовим романсам або романсом-піснею (чи піснею-романсом), щоб відрізнити від складних, психологічно поглиблених композиторських творів - романсів.
Термін «романс» виник в Іспанії, де так називали побутові пісні, що виконувалися іспанською мовою (в середні віки іспанська мова звалась «романською», а в музиці у той час використовувалися латинські тексти).
Як жанр пісня-романс склався на Україні у XVII —XVIII ст. Більшість пісень-романсів - це індивідуальна творчість, вони поширюються переважно усним шляхом. Тому тексти і мелодії зазнають змін, їх автори забуваються. Так утворився цілий пласт пісень-романсів, автори яких невідомі («Місяць на небі, зіроньки сяють», «Ой не світи, місяченьку» та ін.). Пісні-романси, поширюючись в усній формі, фольклоризуються, що і дає підстави називати їх народними романсами.
Дуже близькі до народних романсів пісні літературного походження. Різниця між ними швидше умовна. Пісні літературного походження - це ті ж народні романси, але створені на тексти здебільшого відомих авторів. Деякі пісні літературного походження також фольклоризуються - і тоді різниця між ними і безіменними народними романсами зовсім стирається. До таких належать: «Повій, вітре, на Вкраїну» (слова С. Руданського), «Стоїть гора високая» (слова Л. Глібова) та ін. Вони, однак, в переважній більшості залишаються анонімними з боку мелодій. Суть фольклоризації авторських творів і полягає в тому, що пісні живуть, їх виконують, вважають за народні. Не випадково у фольклористиці замість двох термінів (пісні-романси та пісні літературного походження) вживається один - пісня-романс. Цей термін одним з перших вжив М. В. Лисенко.
З початку свого зародження і далі пісня-романс пов'язується з літературною творчістю та міським музичним побутом. Найдавніші пісні-романси належать до XVII ст. Вони були знайдені у тогочасних рукописних віршовниках, що збереглися в старовинних бібліотеках та архівах. Пісня-романс продовжує активно розвиватися у наш час за рахунок фольклоризації авторських творів.
Виховний потенціал української народної музики
Морально-виховні можливості музики вперше були усвідомлені і привернули до себе увагу суспільства багато віків тому. Ще у древньому Китаї музика вважалась важливим і могутнім засобом виховання громадян держави. Давньокитайський філософ Конфуцій та його найвидатніший послідовник Сюнь-Цзі вважали, що музика глибоко входить у свідомість людини, швидко змінює її, тому предки передбачливо творили музику гарну, мужню, гармонійну, милозвучну.
Антична теорія епосу, вчення Аристотеля про катарсис, були першими науковими ідеями, які визначали інтерес до проблеми специфіки сприйняття і своєрідної духовної "користі" музики. З особливим пафосом давньогрецькі мислителі говорили про значення, музичного виховання для підростаючого покоління. Адже саме у дитячому віці формуються моральні і громадянські якості майбутнього члена суспільства. Музика в той час вважалась одним з могутніх засобів формування цих якостей. Аристотель вважав, що в музиці знаходяться зародки моральних станів тому вона повинна бути обов'язковим предметом навчання і виховання. З давніх часів нашими предками через слово і мелодію проводило навчання й виховання дітей. Усна народна творчість увібрала у себе багато тих ідеалів якими керувались батьки та вчителі у вихованні дітей. У народній фольклорній спадщині прославлялися праця і мужність людей, їх допитливий і глибокий розум, відображались багатство природи, видатні події з історії країни і народу, через них передавався досвід виховання дітей, поширювалася народна педагогіка.