Сторінка
2
Белл чітко розрізняє поняття мовної компетенції та комунікативної компетенції носія мови. Мовну компетенцію вчений розуміє як вроджене знання, яке притаманне ідеальному мовцю-слухачу і яке дозволяє йому створювати й розпізнавати граматично правильні речення його мовою.
Мовну компетенцію іноземця тлумачать як опанування коду мови на певному етапі навчання, її кваліфікують як знання граматики мови в найширшому значенні і достатнього запасу лексики. Мовна компетенція необхідна для структурування і погодження граматично коректних висловлювань мовою, що вивчається, відповідно до комунікативно-прагматичних цілей спілкування. Залежно від ступеня опанування мовою говорять про: а) граматичну компетенцію, яка належить до формального боку мови - морфологічна, синтаксична, словотвірна; б) лексичну компетенцію, яка об’єднує в певній мовній системі лексичні структури. Мовна компетенція є своєрідною преамбулою до породження висловлювань чужою мовою, реалізується через мовлення. Без такого зв’язку вона залишається тільки потенційною можливістю.
Зміст мовної компетенції - це засвоєння категорій і одиниць мови та їх функцій, вивчення закономірностей і правил оволодіння системно-структурними утвореннями семантичного, синтаксичного, морфологічного, фонологічного характеру, які необхідні для розуміння і побудови мовлення, це здатність розуміти й реалізувати граматичну природу висловлювання.
Методичний зміст мовної компетенції можливо розкрити через її складові - знання, вміння і навички. Знання, вміння і навички вважаються складовими будь-якого виду компетенції. Між мовними знаннями, з одного боку, і вміннями та навичками, з іншого, існує взаємоспрямований зв'язок. Мовні знання зумовлюють виникнення мовленнєвої реакції або реалізації цих знань у вміннях і навичках, а певний мовленнєвий досвід спричинюється до підсвідомих чи свідомих узагальнень. Таке явище Л.В.Щерба назвав "опрацьованим лінгвістичним досвідом", який можна вважати елементом мовної компетенції.
Власне розрізняють такі мовні компетенції:
знання базових мовознавчих понять, основних відомостей з різних розділів мовознавства, передбачених програмою з іноземної мови за професійним спрямуванням;
базові лексичні, граматичні, стилістичні, орфоепічні, правописні вміння;
внутрішня потреба вивчати іноземну мову;
розуміння зображувально-виражальних можливостей іноземної мови;
уміння внутрішньо проникати в смисл дидактичного тексту;
уміння здійснювати різні види мовного розбору;
лінгвосоціокультурні компетенції (інтеграція знань лінгвістичної і соціокультурної змістової ліній курсу іноземної мови, серед них знання правил мовленнєвого етикету, виразів народної мудрості);
досвід самостійної предметної діяльності - навчально-пізнавальної, аналітичної, синтетичної та ін.
Також в рамках мовної компетенції виділяють лексичну компетенцію. Під лексичною компетенцією розуміють лексичні знання, а також здатність використовувати мовний словниковий запас у мовленні: усному (аудіювання, говоріння) і писемному (читання, письмо). Це здатність миттєво викликати з довгострокової пам'яті еталон слова залежно від конкретного мовленнєвого завдання; та включати це слово у мовленнєвий ланцюг. Лексичні знання включають:
знання про звукову форму лексичної одиниці (ЛО), необхідні для її правильної вимови та розпізнавання і розрізнення на слух;
знання про графічну форму, правила орфографії, необхідні для правильного написання Л О та розпізнавання і розуміння її при читанні;
знання з граматики, необхідні для утворення словоформ;
знання семантики слів, необхідних для утворення вільних словосполучень;
знання, пов'язані з правилами сполучуваності відповідних слів у мові, що вивчається.
Казка як засіб навчання
У спеціальній науковій літературі казка визначається як один із головних жанрів народної усно-поетичної творчості. За своєю літературно-художньою формою казка є епічним, повіствовальним художнім твором усного походження з вигаданою фабулою і сюжетом фантастичного, авантюрного чи побутового характеру.
Функціональна палітра казок досить різноманітна. Вони покликані виконувати цілу низку надзвичайно важливих функцій: пізнавальну, морально-етичну, естетично-культурну, соціально-виховну, розважальну тощо.
В українському літературознавстві традиційно виділяються три головні типи казок: казки про тварин, фантастичні або чарівні казки, побутові казки. Що стосується японських народних казок (昔話 мукасі-банасі, досл.: “стародавні розповіді”), то насамперед ці казки поділяються на дві групи:
1. Так звані, “великі” казки, тобто казки загальнонаціональні, відомі всім японцям ще з раннього дитинства.
2. Регіональні казки, тобто казки, характерні для того чи іншого регіону країни, а тому відомі лише вихідцям із цих регіонів та фахівцям у галузі фольклору. Саме фахівцями виділяються також типові художні і мовно-стилістичні особливості деяких японських регіональних казок:
Кіото – давня столиця країни, місце проживання імператорської родини, японських аристократів, а тому й казки цього регіону витончено-романтичні, шляхетні.
Осака – місто купців, лихварів, майстрів. Через це й казки тут, як правило, веселі, лукаві, насичені гумором.
Для Окінави, оточеної з усіх боків морями, характерні казки про море, риб, морських страхіть тощо. Суттєвий вплив на місцеву культуру мав Китай, а тому серед тварин, які населяють окінавські казки, часто трапляються тигри, слони, тобто тварини, які водяться на материку.
На Хоккайдо з його суворим кліматом, частими морозами взимку, снігами та завірюхами, переважають казки-напучення, казки-застереження тощо. Тож вивчаючи таку групу казок можна неодмінно побачити приклади різноманітних діалектів на території Японії, що є невідємною частиною при вивчені будь-якої мови.
За жанровими особливостями (насамперед – змістом, характером героїв, ідейною спрямованістю та іншими чинниками) японські фахівці виділяють такі жанрові різновиди національних казок:
1. Вараі-банасі (笑い話, від яп.: “варау” 笑う – “сміятися”, тобто “смішні казки”) – гумористичні, потішні, веселі казки про дурнів (бака, ахо), недоумків, хитрунів, брехунів та ін
2. Обаке-банасі (お化け話, від яп.: “обаке” お化け – “перевертень”) – страхітливі казки про привидів, таємне зникнення людей, нічні пригоди на гірській стежині, покинутий і забутий храм тощо.
3. Фусаґі-банасі (塞ぎ話, від яп.: “фусаґу” 塞ぐ – “закривати”, “перегороджувати”; “заповнювати” (час, дозвілля, місце, вакансію тощо), тобто цікаві казки про різні дива, незвичні речі, події тощо.
Досить часто це оригінальні емоційні казки-застереження, що зближує їх із жанром сецува – буддійськими легендами-притчами. Іноді цей розновид японських казок ще називається отоґі-банасі – розважальні казки (від яп.: お伽する – “отоґі-суру” – “забавляти”, “розважати”).