Сторінка
3
Відбір в класи відбувався на основі результатів психометричних обстежень, характеристик учителів і екзаменів. Зіккенгер вважав, що в залежності від успіхів учні зможуть переходити із однієї послідовності класів до іншої, але цього майже не відбувалося, оскільки система не давала можливості слабшим учням досягати високого рівня.
В цілому теоретичні постулати цієї системи в наш час підлягають справедливій критиці, підкреслюється, що вона побудована на помилковому уявленні про вирішальний вплив біопсихологічних факторів на кінцеві результати розвитку учнів; що вона знижує вплив цілеспрямованої виховної діяльності на формування особистості учня, руйнує можливості розвитку у нього соціально обумовлених потреб та інтересів. Єдиним елементом цієї системи, прийнятним для особливостей сучасного розвитку психолого-педагогічної науки і практики роботи передових шкіл, являється так зване спеціалізоване навчання.
В Європі і в США на початку ХХ століття було випробувано багато систем навчання, направлених на забезпечення індивідуальної активної самостійної навчальної роботи школярів. Найбільш радикальною серед них була система індивідуалізованого навчання, вперше використана вчителькою О.Паркхерст в першому десятиріччі ХХ століття в місті Дальтон (штат Масачусетс). Ця система ввійшла в історію педагогіки та школи під назвою Дальтон-план. Її ж нерідко називають лабораторною системою або системою майстерень.
Відповідно до змісту цієї системи, функції вчителя зводяться тільки до тактовної організації їх діяльності. Класи як такі замінюються лабораторіями або предметними майстернями, уроки відміняються , відміняється пояснення вчителем нового матеріалу. Учень займається в лабораторіях або майстернях індивідуально на основі одержаного завдання від учителя і при необхідності звертається за допомогою до вчителя, який постійно знаходиться в цих лабораторіях або майстернях.
Завдання давались учням на рік з кожного предмету на початку навчального року. Річні завдання потім конкретизувалися у вигляді щомісячних завдань і учні звітувалися за ними у встановлені строки.
В СРСР в 20-ті роки використовувалась модифікація Дальтон-плану під назвою бригадно-лабораторної системи. Завдання з вивчення курсу, теми брала група учнів (бригада). Вони працювали самостійно в лабораторіях і з консультаціями учителя, звітувались колективно. Однак дуже швидко ця система продемонструвала свою непрактичність. Рівень підготовки учнів невпинно знижувався, їх відповідальність за результати навчання падала перш за все тому, що їм було не під силу виконувати завдання без пояснення вчителя. Все це і привело до того, що існування в СРСР цієї системи організації в 1932 році завершилася.
На даному проміжку часу відбуваються спроби вдосконалення класно-урочної системи та інших систем організації навчання, відбуваються пошуки форм навчання у напрямку індивідуалізації, технізації навчання.
З наведеного вище історичного аналізу можна констатувати, що найбільш стійкою виявилась класно-урочна система і, що вона дійсно являється цінним завоюванням на педагогічній ниві.
Класифікація форм організації навчання
Підставами для класифікації форм організації навчання являється: кількість і склад учнів,
місце навчання, протяжність навчальної роботи.
Відповідно до цього форми навчання діляться на:
на індивідуальні, індивідуально-групові, колективні;
класні і позакласні;
шкільні і позашкільні.
Ця класифікація визнається далеко не всіма вченими-педагогами, тому не є суто науковою . але слід визнати, що такий підхід до класифікацій форм організації навчання дозволяє трохи упорядкувати їх різноманітність.
У сучасній дидактиці виділяють 4 форми організації навчальної діяльності:
парна (взаємодія учня з учнем чи вчителя з учнем);
групова (вчитель одночасно навчає весь клас);
кооперативна (колективна – всі учні активні і навчають один одного);
індивідуальна (самостійна ) робота учня.
Тому визначають такі основні організаційні форми навчання :
уроки;
пов’язані з уроками обов’язкові екскурсії;
домашні навчальні завдання;
позаурочні роботи;
необов’язкові, мало пов’язані з уроками позакласні види занять.
Аналіз форм організації навчання
Урок – основна форма організації навчання. Види уроків.
Урок – основна організаційна форма навчально-виховного процесу, яка є викінченою в смисловому, часовому й організаційному плані.
Урок – логічно завершений цілісний елемент навчально-виховного процесу, в якому в складному взаємозв’язку мають місце певні методи, прийоми і засоби навчання, проявляються особливість учителя і його майстерність, індивідуальні і вікові особливості учнів,здійснюється реалізація цілей і завдань навчання, виховання і розвитку.
У дидактиці під уроком розуміють основну одиницю освітнього процесу, чітко обмежену часовими рамками (45 хвилин), планом роботи та складом учнів (класом). Урок відіграє інтегруючу роль – відображає та поєднує його компоненти (мету, зміст, методи, засоби навчання, взаємодію вчителя та учнів).
На уроках проводиться вивчення всього програмового матеріалу у логічній послідовності, яка забезпечує системність його викладання, застосовуються навчальні методи (словесні, наочні і практичні), демонструються різні види унаочнення,проводяться досліди, використовуються відповідні методичні прийоми. Але уроки обмежені в своїх можливостях. Є об’єкти та явища, які неможливо показати на уроках у класі. Тому уроки доповнюються іншими формами навчальної роботи.
Від ефективності уроків залежить ефективність навчального процесу.
Кожен урок повинен мати триєдину мету: навчальну, виховну, розвивальну.
Мета уроку в сучасній школі повинна відрізнятися конкретністю, з вказаними засобами її досягнення і її переводом в конкретні дидактичні завдання. Для того, щоби досягти мети уроку, необхідно вирішити три основні дидактичні завдання: актуалізувати попередні знання, вміння і навички, безпосередньо пов'язані із темою уроку; сформувати в учнів нові поняття і способи дії; організувати використання учнями знань і досвіду діяльності з метою формування у них нових навчальних та пізнавальних умінь і навичок, нового досвіду пізнавальної діяльності.
Структура уроку і форми організації навчальної роботи на ньому мають принципове значення в теорії і практиці сучасного уроку, оскільки в значній мірі визначають ефективність навчання, його результативність.
Деякі вчені схильні виділяти в якості елементів уроку те, що найбільш часто зустрічається в практиці - а саме:
1) вивчення нового матеріалу;
2) закріплення вивченого;
3) контроль і оцінка знань учнів;
4) домашнє завдання;
5) узагальнення та систематизація знань.
Інші виділяють такі елементи:
мету уроку,
зміст навчального матеріалу,
методи навчання,
прийоми навчання,
способи організації навчальної діяльності.
Не можна обмежити навчальний процес і вчителя однією постійною схемою уроку, тому що це нанесе збиток навчальному процесу в цілому.