Сторінка
1
Мовна ситуація в Україні значною мірою залежить від вивчення української мови як базової дисципліни в загальноосвітній школі. Нові мотиви опанування державної мови (вихід на рівень міжнародного спілкування, дипломатичних відносин та ін.) вимагають оновлення методики викладання української мови, диференційованого підходу до визначення мінімальних, достатніх і спеціальних ґрунтовних знань та умінь з української мови.
Проблема розвитку мовлення завжди привертала увагу учених-лінґвістів, методистів і вчителів-практиків. І це не випадково. Адже розвиток мовлення – це одночасно розвиток особистості людини, її духовних здібностей – інтелекту, мислення, моральних якостей.
Неперервна мовна освіта, починаючи з материнської (родини) школи і закінчуючи професійною, спеціальною освітою, має бути орієнтована на виховання мовної особистості, на природне бажання повернутися в щоденному побутовому спілкуванні до призабутих родинних традиції, на створення українського середовища в усіх сферах суспільного життя, на прагнення удосконалити високо культурне інтелігентне спілкування літературною мовою.
Мовна освіта повинна забезпечувати інтелект державі.
Мова як матеріалізована думка і процес її народження, як засіб від конкретно, чуттєвого до постійно, абстрактного пізнання світу, як “канал зв’язку” для одержання інформації з інших, немовних сфер людського й природного буття – є основним чинником формування інтелекту. Тому в школі викладання українською мовою не може зводитися до етнографічного рівня, хоча включати його в навчальний процес треба.
Мова має виховувати духовно-емоційну сферу україномовних громадян через організаційний зв’язок з національними традиціями. Адже наша мова є скарбницею не тільки української ментальності, а й загальнолюдських морально-естетичних цінностей і це благородний матеріал для виховання людини.
Серед завдань сучасної школи, які мають велике значення, надзвичайно важливим у викладанні рідної мови є підвищення мовленнєвої культури учнів, формування в них навичок комунікативної діяльності в будь-якій сфері життя. Особливої уваги воно набуває в школах нового типу (гімназія, ліцей, коледж), покликаних виховувати всебічно розвинену, соціально активну особистість, здатну розв’язувати найскладніші питання суспільства на сучасному етапі цього розвитку. Цим зумовлено виділення в шкільних програмах з рідної мови спеціального розділу «Зв’язне мовлення», і саме в цьому є актуальність обраної теми.
Поняття зв’язне мовлення складне й багатогранне. Воно вживається в лінгвістичний, психологічний, методичній літературі, бо «мова як єдність структури функції, будови і використання, мови і мовлення» може бути визначена з різних сторін. Вона може бути сприйнята (й описана) як мовна система, як мовленнєва діяльність (процес говоріння і розуміння), як мовний матеріал (текст).
Робота з розвитку мовлення – складова частина багатопланової навчальної діяльності, що проводиться спеціально і в зв’язку з вивченням шкільного курсу (граматики, словотворення, правопису) для того, щоб учні оволоділи мовними нормами (орфоепічними, лексичними, морфологічними, синтаксичними), а також уміннями висловлювати свої думки в усній і писемній формі, користуючись потрібними мовними засобами відповідно до мети, змісту мовлення й умов комутації.
Ще Марк Туллій Цицерон говорив, що «вміти правильно говорити – ще не заслуга, а не вміти – вже ганьба, тому що правильне мовлення… не стільки достоїнство вправного оратора, скільки властивість кожного громадянина».
Програма початкової школи сьогодні по-новому ставить мету вивчення пропедевтичного курсу української мови, яка полягає в «оволодінні молодшими школярами знаннями про зв’язне висловлювання (текст) та сукупність мовленнєвих умінь, необхідних для спілкування в усній і писемній формах». А комплекс знань з мовознавчої науки слід вивчати в такому обсязі, який є необхідним для розвитку комунікативних умінь учнів молодших класів.
Отже, сьогодні всі уроки української мови треба будувати так, щоб вони створювали умови для спілкування – для складання учнями монологів, діалогів, полілогів на різні теми, з різною метою.
Проблеми мовленнєвого розвитку школярів слід вирішувати, як зазначають автори системи розвиваючого навчання Д.Б. Ельконін і В.В. Давидов, виходячи з того, що мовлення функціонує й розвивається в нерозривній єдності з предметно-продуктивними видами діяльності (трудової, дослідницької, художньої, ігрової і інші), які визначають мотиви й зміст спілкування. У школі найважливіші зміни в мовленні пов’язані з навчальною діяльністю дітей.
Розвивати мовлення школярів – означає розвивати чотири його складові частини: вміння слухати і говорити, читати і писати. А тому все, що вивчається у початковій школі, насамперед має бути підпорядковане цій меті. Бо на уроках учні вчаться сприймати слова, розуміти їх, отримувати необхідну інформацію не лише шляхом читання текстів підручника, але й через додаткові засоби (журнали, газети, довідники, словники, каталоги, діафільми, кінофільми, малюнки, художні полотна, діаграми, схеми тощо), які повинні бути в класі. А маючи знання та чуючи і читаючи досконалі зразки результатів мовленнєвої діяльності (усної і писемної), учень і сам прагне щось розповісти, описати, висловити припущення, заперечити чи підтвердити.
Актуальність дослідження зумовлюється концептуальними положеннями Державного стандарту початкової освіти, що передбачають поряд з лінгвістичною підготовкою набуття дітьми достатнього особистісного досвіду, культури спілкування і співпраці в різних видах діяльності. У програмі з навчання грамоти зазначено, що курс української мови – важлива складова змісту початкової освіти, оскільки він виступає засобом опанування всіх інших шкільних дисциплін, а не тільки окремого навчального предмета, метою якого насамперед є розвиток умінь і навичок усного мовлення, поглиблення знань щодо усного і писемного, діалогічного й монологічного мовлення, особливостей висловлювань, обумовлених їх комунікативними завданнями й ситуацією спілкування.
Мета дослідження – визначити педагогічні умови, методи, прийоми роботи та розробити дидактичне забезпечення розвитку зв’язного мовлення; теоретично обґрунтувати й експериментально апробувати методику розвитку зв’язного мовлення учнів у процесі навчання.
Завдання дослідження:
1. З’ясувати особливості розвитку зв’язного мовлення дітей 7-8-річного віку.
2. Розробити критерії та визначити й охарактеризувати рівні розвитку мовлення учнів у процесі навчання української мови.
3. Визначити педагогічні умови розвитку зв’язного мовлення учнів.
4. Розробити й експериментально апробувати лінгводидактичну модель, методику й методичне забезпечення розвитку зв’язного мовлення учнів під час навчання.
Об’єкт дослідження – навчально-мовленнєва діяльність молодших школярів.
Предмет дослідження – процес розвитку мовлення учнів початкової школи під час навчання української мови.
Гіпотеза дослідження: можливість удосконалення розвитку зв’язного мовлення молодших школярів при оптимальному поєднанні методів і прийомів роботи у процесі навчання з урахуванням індивідуальних особливостей учнів.