Сторінка
7
3 кінця 40-х років намітився курс на запровадження загальної середньої освіти та політехнізації школи. У школі викладалися українська й російська мови та література, іноземна мова, математика, фізика, хімія, біологія, історія, географія, малювання, співи, праця, фізкультура; у старших класах - психологія, логіка, Конституція, креслення. Для бажаючих створювалися предметні гуртки.
Деякий час після війни гостро стояла проблема виявлення і влаштування дітей, що залишилися без батьків. Масштаби її були значно меншими, ніж після Громадянської війни, але більшими, ніж у звичайний мирний час.
Під час війни значна частина підлітків не мала можливості продовжувати навчання.Щоб подолати ці наслідки війни, Рада Народних Комісарів прийняла постанову про створення вечірніх шкіл для працюючої молоді.
Органивлади приділяли чимало уваги залученню до навчання всіх дітей і підлітків,у т. ч. із фізичними вадами. У 1946 р. у Харкові відновили роботу спецшколи-інтернатидля сліпих, глухонімих та розумово відсталих дітей, а також так звана «Лісна» школа дляі дітей з послабленим здоров'ям і хворих.
Шкільну систему навчання і виховання доповнювали позашкільні установи. Відразупісля війни в Харкові відновив свою роботу перший в Україні Палац піонерів. Уже в перший післявоєнний рік тут працювало понад 20 гуртків (більшість із нихбезкоштовні): авіамодельний, радіотехнічний, хімічний, автомобілістів, фотоаматорів, слюсарно-технічний, танцювальні, музичні, спортивні та ін. Їх відвідувало близько 600 дітей. Тутбув створений кабінет піонерської роботи, який став міським методичним центром, де проводилося навчання піонервожатих. Через десять років кількість і гуртків, і гуртківців збільшилася майже вдвічі. За цей час відкрилися ще 6 районних будинків піонерів, відновили своюроботу Станція юних техніків, Станція юних натуралістів, Мала залізниця, у 1951 р. почалапрацювати обласна Станція юних туристів. У місті працювали також 8 дитячих спортивних шкіл та дитячий стадіон.
Середню спеціальну освіт можна було одержати в технікумах або училищах. Професійна ж освіта у повоєнне десятиріччя в систему народної освіти формально не входила. Вона була складовою частиною створеної в 1940 р. системи трудових резервів. Важливою рисою вищої та середньої спеціальної освіти була її доступність. Плата за навчання не була дуже обтяжливою для середньої родини, а головне, вона перекривалася стипендією, яку одержували студенти, що добре навчалися. Додаткові можливості здобувати вищу освіту давали відкриті у деяких ВНЗ вечірні, а з 1946 р. - заочні відділення. По закінченні навчання молоді фахівці отримували направлення на роботу, де мали відпрацювати З роки.
У роботі харківських ВНЗ було чимало недоліків, але в цілому вони успішно виконували свою основну функцію: забезпечували народне господарство висококваліфікованими фахівцями. Марка харківських ВНЗ, особливо провідних, була високою, тому юнаки і дівчата з усіх куточків країни прагнули одержувати вищу освіту саме тут. Із 1946 року в Харкові почали навчатися студенти - іноземці із соціалістичних країн. За 10 післявоєнних літ вони підготували понад 50 тис. спеціалістів.
Таким чином на серединуXX ст. на території Слобідської України сформувалися досить чітка, уніфікована система освіти. Особливого поширення набули процеси політехнізації, пролетаризації. Освіта стала доступною всім, незалежно від статевої,вікової чи національної приналежності.
Видатні педагоги Слобожанщини другої половини XIXст. – початку XX ст.
Із Слобідською Україною, Харківщиною пов'язані життя і діяльність Б. Д. Грінченка, видатного украінського письменника, вченого, громадського діяча. Своє учителювання Грінченко яскраво зобразив у оповіданнях «Екзамен», «Сестриця Галя», «Сама, зовсім сама», «Без хліба» та ін. Досвід педагогічної діяльності Грінченка знайшов відображення в його численних статтях про народну освіту і національне відродження України. У цих статтях він розвивав ідеї Я.А. Каменського, І. Т. Песталоцці, обстоював необхідність викладання в школах рідною мовою.
В практичній педагогічній діяльності Грінченко виявив себе як учитель-новатор, який багато в чому був предтечею сучасної педагогіки співробітництва. Як згадувала Марія Загірня, дружина Б. Грінченка, він не карав своїх вихованців, не залишав їх без обіду, а ласкою і добрим словом очищав їхні душі .
Грінченко у навчальному процесі використовував різноманітні форми роботи: діти писали рецензії на книжки ,які вони прочитали, відгуки про цікаві екскурсії, власні вірші, оповідання, роздуми, розучували українські народні пісні. Грінченко сприяв відродженню вселі народних звичаїв, був пристрасним пропагандистом українськоїнародної педагогіки.
Велику цінність становить підготовлений і виданій Грінченком «Словарь української мови», удостоєгшй Російською АН другої премії М. Костомарова.
Грінченко - автор популяршах книжок для народу («Про грім таблискавку» та ін.), першої книги для читання в школі українськоюмовою «Рідне слово» (разом з Марією Загірньою),«Української граматики», «Українського букваря» та іншіих підручників.
Христина Данилівна Алчевська та її внесоку розвиток народної освіти
Серед педагогічного надбання, залишеного нам попередниками, особливо дорогий і цікавий досвід Х. Д. Алчевської, яка зробила значний внесок у розвиток народної школи. У Харкові вона заснувала недільну школу, якою керувала з 1862 по 1919 р. Харківська жіноча недільна школа під безпосереднім керівництвом Алчевської стала педагогічним центром освіти дорослих не тільки на Україні, а і у всій Росії. Вона була зразком для створення освітніх установ такого типу.
Перетворивши Харківську школу на центр розгорнутого в країні руху за створення і розвиток таких шкіл, Алчевська, як справжній просвітитель, сприяла визвольній боротьбі трудящих. У своїй школі, незважаючи на заборону, відстоювала українську мову, зберігала пісню, пропагувала «Кобзар» Т.Шевченка.
Найціннішим вкладом Алчевської в справу шкільного викладання є розроблена нею ефективна методика проведення літературних бесід з учнями. В історії дидактики цей метод був відомий і раніше, але його використовували переважно як форму позакласних занять. Вона по-новому підійшла до ролі літературних бесід у навчально-виховному процесі школи, розробила методику їх використання в системі шкільного навчання. На відміну від своїх попередників Алчевська вела літературні бесіди за детально розробленою програмою як обов’язкові заняття. Христина Данилівна особливої уваги приділяла творам Т. Шевченка, Панаса Мирного, Г. Карпенка-Карого, І. Франка, В. Стефаника, М. Вовчка, Г. Квітки - Основ’яненка та ін.
Х.Д. Алчевська стала засновником методики навчання дорослих грамоті. В її школі постійно вчились і самі вчителі.
Педагогічна діяльність Алчевської здобула всесвітнє визнання.
Іван Опанасович Соколянський по праву вважається засновником вітчизняної педагогіки сліпоглухонімих (тифлосурдопедагогіки). Палке прагнення допомогти дітям, що залишились «без світла, без звуків, без мови», привело його до створення оригінальної методики навчання.