Сторінка
6
На межі 20-З0-х років командно-адміністративна система управління ВНЗ набула подальшого розвитку. За рішенням Листопадового 1926 р. Пленуму ЦК ВКП(б) замість інституту ректорів було запроваджено інститут директорів, у руках яких відтоді зосереджувалися всі адміністративно-педагогічні функції.
Перебудова вищої освіти, яка відбувалася у 20-З0ті роки, відбилася не лише на мережі ВНЗ, їх організаційній структурі та системі управління. Суттевих змін зазнали навчальні плани та програми, методи викладання та організація занять і форми контролю. Важливе місце було відведено виробничій та педагогічній практикам.
Після Жовтневої революції одним з основних гасел радянських керівників освітніх установ стало здійснення так званої «пролетаризації». Для вихідців із робітничого класу було відкрито «зелену вулицю» до вищих навчальних закладів: від них не вимагалося свідоцтво про закінчення середньої школи, вони не складали вступних іспитів. Соціально-позитивне значення цих заходів полягало в тому, щоб демократизувати освіту, зробити її доступною для тих верств населення, які не могли навчатися дореволюції. Однак суттєвою перепоною для навчання робітників та селян у вищих навчальних закладах була їхня низька попередня освітня підготовка.
Враховуючи такий стан справ, декретом РНК УСРР від 7 березня 1921 р. було засновано робітфаки, які в Україні називалися робітничо-селянські факультети. Вони відкривалися з тим, щоб забезпечити підвищення освітнього рівня та підготувати робітничу і селянську молодь для, навчання у середніх та вищих навчальних.
Важливого значення у справі пролетаризації набув класовий принцип комплектування. Усі абітуріенти перевірялися партійними і профспілковими органами та організаціями.
Процес «пролетаризації», про який уже йшлося, гостро поставив проблему матеріального забезпечення бідних студентів, надання житла тим, хто прийшов навчатися із сіл таінших міст.
У 20-З0-і роки студенти брали активну участь у суспільно-політичній та культурно-масовій роботі. У ВНЗ відбувалися численні збори, присвячені різноманітним суспільно-політичним подіям, бурхливі дискусії з ідеологічних та політичних питань.Студентство активно відгукувалось не лише на події громадське-політичного життякраїни, а й світу.
Студенти проводили літературні вечори, концерти, ставили вистави, відзначали революційні свята. Більшість із них були членами різноманітних добровільних товариств: «Друзі дітей», «Лікнеп», «Культзмичка», «Товариство войовничих матеріалістів-діалектиків», «Товариство войовничих атеїстів» та ін.
Великого поширення у зазначений період набуло соціалістичне змагання «як більшовицького метода підготовки кадрів». Серед студентів організовували ударні бригади,за кращі показники переможці отримували перехідні прапори і премії.
Закінчення Громадянської війни і початок нової економічної політики поставили на порядокденний вирішення національних проблем. В умовах суперечливого розвитку суспільногожиття 20-х років основний акцент у розв'язанні національного питання у Радянській Українібув зроблений на розвиток української мови, культури й освіти. Важливе практичне значення у вирішенні цих питань мали постанова ВУЦВК від 21 лютого 1920 р. «Про вживання в усіх установах української мови на рівні з великоросійською» і Декрет РНК УСРР від 21 вересня 1920 р. «Про введення української мови в школах та радянських установах». Остаточне в ранг державної політики українізація булавведена спільною постановою ВУЦВК та РНК УСРР від 1 серпня 1923 року. У ній проголошувалася рівноправність мов і пропонувалися термінові заходи щодо розвитку української мови.
Українізація торкнулася й середніх спеціальних та вищих навчальних закладів. Згідноз планом, у першу чергу передбачалося перевести на викладання українською мовою сільсько-господарські і кооперативні технікуми, а також вищі трирічні педагогічні курси, які в1925 р. реорганізували в педагогічні технікуми.
У вересні-жовтні 1924 року на підставі матеріалів про стан українізації було розроблено її орієнтовний план і для всієї мережі ВНЗ. Протягом року після видання зазначеного обіжника всі ВНЗ склали календарні плани, які передбачали введення на перших курсах вивчення української мови длястудентів. Для всіх студентів випуску 1925/ 1926 навчального року було встановлено обов'язковий іспит в обсязіВНЗ мінімуму перед спеціальною комісією. Без його складення ніхто з випускників не міготримати посвідчення про закінчення інституту.
Хід українізації гальмували як об'єктивні, так і суб'єктивні причини. По-перше, нерозробленість наукової термінології. Для української наукової мови того часу характернимбуло вэкивання одночасно кількох номенклатурних систем. По-друге, не вистачало підручників і термінологічних словників. Окрім об'єктивних, на уповільнення темпів українізації впливали й суб'єктивні причини: не дуже уважне ставлення керівництва окремих вищих навчальних закладів до розпоряджень НКО, а також опір викладачів. Слід відзначити й половинчаістість, непослідовність багатьох партійних рішень щодо українізації.
Так чи інакше, але українізація освіти стала ще одним здобутком освітянської політики 20-х років. Наслідком здійснення такої політики стало створення не тільки української школи, але і широкої мережі національних шкіл, у яких навчалися мовами неукраїнських народів. Однак така політика не встигла повною мірою втілитися у життя, адже влітку 1938 р., згідно з постановою від 29 червня «Про реорганізацію особливих національних шкіл, технікумів, Одеського німецького педагогічного інституту й особливих національних відділів та класів у школах, технікумах і вузах УРСР» в Україні перестала існувати мережа закладів освіти всіх рівнів мовами етнічних меншин.
Перемога авторитарних, централізаторських тенденцій в СРСР не дозволила українізаціїперетворитися ізсуто духовного явища на політичне, що означало поступовий її занепад як такої.
Освіта на Слобожанщині під час Другої світової війни та у повоєнний період
Фашистські загарбники завдали великої шкоди системі народної освіти в цілому і загальноосвітній школі зокрема. Проблема відбудови матеріально-технічної бази шкіл, забезпечення учнів підручниками та зошитами, укомплектування кадрового корпусу вчителів поставала одразу після визволення міст Слобожанщини . До кінця 1943/ 1944 навчального року відкрилися 74 школи, але працювали вони здебільшого у пошкоджених або у непристосованих приміщеннях. Це були важкі роки, коли до остаточної перемоги над фашизмом було ще далеко, а держава і суспільство усі сили спрямовували на забезпечення потреб фронту. Необхідних коштів і будівельних матеріалів для відбудови шкіл просто не було. Тому значною мірою доводилося обходитися власними силами - силами вчителів, батьків, учнів, які під час суботників і недільників піднімали із руїн свої школи, виготовляли меблі та шкільне обладнання.
Тільки післязакінчення війни з'явилася можливість для розвитку освіти, суттєвої матеріальної підтримки навчальних закладів.
Радянська система навчання у 50-60-ті роки визнавалася у світі як одна з найефективніших. Загальноосвітня школа в СРСР була єдиною та доступною, вона давала всебічні, глибокі і міцні знання. Її ідеалом було формування всебічно розвиненої людини.