Сторінка
10
Важливим фактором у здійсненні індивідуального підходу до учнів є їх самооцінка. Відомо, що вже під кінець старшого дошкільного віку у дитини складається більш чи менш виразна і стійка оцінка своїх можливостей, якостей. Таким чином, вже з першого класу вчителю доводиться враховувати індивідуальні відмінності самооцінки кожного учня. Самооцінка— завищена або занижена —справляє помітний вплив на навчальну діяльність учня, на його ставлення до однокласників, значною мірою зумовлює його поведінку, особливості сприймання виховних впливів учителя. Якщо у дитини склалася неадекватна, надміру висока самооцінка, то у неї, як правило, виявлятимуться такі риси, як зазнайство, неповага до товаришів, прагнення виділитись з-поміж них, бути в усьому першою тощо. Такі діти часто неадекватно реагують на оцінки вчителем їх навчання і поведінки, вважають їх несправедливими, заниженими. Причиною цього найчастіше бувають хиби сімейного виховання, коли батьки захвалюють дитину, в усьому потурають їй. Зловживання ж безпідставним осудом у сімейному і шкільному вихованні, надмірна строгість у ставленні до дитини й оцінці її дій можуть спричинити Іншу крайність, коли у дитини поступово виникає неадекватна, занижена самооцінка, яка теж негативно позначається на всій поведінці учня, зумовлюючи такі особливості, як боязкість, замкненість в собі, невпевненість у власних силах, безініціативність та інші.
У кожному із згаданих випадків необхідна, по-перше, роз'яснювальна робота вчителя з батьками з метою корекції їх оцінних ставлень до дитини. По-друге, в самому навчально-виховному процесі слід систематично створювати ситуації, в яких учні з завищеною самооцінкою мали б можливість переконуватися у безпідставності їх надмірних домагань, а учні з заниженою самооцінкою одержували б змогу частіше упевнюватись в своїх успіхах і можливостях.
Одним з важливих аспектів індивідуального підходу є врахування особливостей темпераменту учнів, що зумовлюється типом їх нервової системи.
Наприклад, стосовно учня-сангвініка доцільно частіше проявляти більше вимог до сталості уподобань, стійкості реакцій на явища оточення. Меланхолік потребує частого підбадьорювання, схвалення, завдяки чому можна підвищити рівень його упевненості у власних силах. У контактах з флегматиком вчитель зважає на повільність його реакцій, а разом з тим долає його інертність, тактовно стимулюючи швидкість рухів, мовлення, варіацію почуттів. У холерика, враховуючи його неврівноваженість, слід формувати стриманість, саморегуляцію своїх дій і вчинків. Урахування цих індивідуальних відмінностей тим важливіше, чим молодший учень.
Важливу роль в індивідуальному підході відіграє також врахування психічних станів учня, настрою, загального фізичного самопочуття, стомлюваності в процесі навчання. Загальною і важливою умовою забезпечення результативності індивідуального підходу є органічне поєднання впливів учителя на окремого учня з впливами на нього колективу ровесників. Як показує практика, переважна більшість впливів учителя на окремого учня досягає своєї мети при умові широкого використання виховних можливостей учнівського колективу.
Сучасна школа повинна організувати всю роботу учнів так, щоб створити максимальні умови для виявлення їхніх індивідуальних здібностей і нахилів, для всебічного розвитку. Розв’язанню цього завдання значною мірою сприяє індивідуалізація навчання, яка проявляється у його диференціації. Особливістю індивідуального підходу є постійне врахування вчителем тривалості і специфіки того напруження, якого потребує для школяра виконання завдання.
Індивідуалізація навчання — це організація такої системи взаємодії між учасниками навчального процесу, коли найкраще враховуються і використовуються індивідуальні особливості кожного, визначаються перспективи розумового розвитку та гармонійного вдосконалення особистої структури, здійснюється пошук засобів, що компенсували б наявні недоліки і сприяли формуванню й розвитку особистості як індивіда в цілому. Індивідуалізація навчання — це педагогічний принцип побудови системи відносин учня з учителем. У такій системі навчання враховуються і розвиваються індивідуальні особливості кожного учасника. Особливе значення і розвиток одержують такі якості: самостійність, ініціативність, дослідницький або пошуковий стиль діяльності, творчість, упевненість, культура праці тощо. Близьким до цього поняття є поняття «індивідуалізоване навчання».
Індивідуалізоване навчання потребує ґрунтовної підготовки педагога, певних умінь. Необхідно: вивчити індивідуальні особливості учнів, розподілити їх за групами, розмістити ці групи; розробити заняття в деталях; чітко сформулювати основні й додаткові запитання; визначити час на їх виконання; продумати систему оперативного контролю; поєднувати індивідуальну, групову і фронтальну роботу; продумати власну педагогічну діяльність на занятті; підготувати необхідні дидактичні матеріали.
Індивідуальний підхід в процесі навчання ґрунтується на умовному виділенні груп учнів – в основному на основі ступенів навченості чи научуваності («сильні», «середні» та «слабкі» школярі). У дослідженнях, проведених в останні роки, виявлені типові особливості мислительної діяльності учнів, що проявляються у засвоєнні знань з окремих дисциплін. На цій основі дається всебічна характеристика різних рівнів научуваності (високий, середній, низький). Дані, одержані в дослідженнях, широко використовуються учителями шкіл, в т. ч. початкових.
У розробці проблеми індивідуального підходу до учнів у процесі навчання важливе значення має розв’язання наступних питань: які індиві-дуальні відмінності (особливості) школярів необхідно враховувати в процесі навчання; які критерії повинні бути поставлені в основу умовного поділу учнів на групи при диференційованому навчанні. Переважна більшість авторів (і теоретиків, і практиків) вважає, що при організації диференційованих форм роботи з учнями необхідно враховувати індивідуальні особливості мислительної діяльності, які виявляються у рівні научуваності чи здатності до засвоєння знань. У цьому випадку клас ділиться на здібних, середніх за здібностями і тих, які мають труднощі у засвоєнні знань.
Індивідуалізація процесу навчання повинна ґрунтуватися на врахуванні таких властивостей особистості, які у своїй сукупності у певній мірі відображають структуру особистості учня чи структуру учбової діяльності, що дасть змогу здійснити цілісний особистісний підхід до учнів у процесі навчання і реалізувати на практиці принцип єдності навчання і виховання. До таких властивостей відносяться якість мислительної діяльності, мотиви учіння і якість самореалізації в учінні. Індивідуалізовані завдання мають бути постійним засобом навчання, а їх зміст і методика визначатися за результатами вивчення готовності дітей до навчальної діяльності.
Размещено на Allbest.ru