Сторінка
7
Аналогічний підхід можна було б застосувати до системи наукових ступенів в Україні. Згідно з Берлінським комюніке 2003 року нам було б вигідно додатково до наявної системи “кандидата та доктора наук” ввести науковий ступінь “доктора філософії” у відповідності до міжнародних стандартів. Для багатьох науковців були б зняті перешкоди у мобільності на європейському науковому й освітянському просторі. Традиційна ж система наукових ступенів була б, як і раніше, затребувана на внутрішньому ринку праці до того часу, поки доля як першої, так і другої систем остаточно не вирішиться у майбутньому.
Подальші дії для досягнення шести цілей Болонського процесу: прийняття системи легкозрозумілих і адекватних ступенів; прийняття системи двоциклової освіти (доступеневе і післяступеневе навчання); запровадження системи кредитів – системи накопичення кредитів (ЕСТS) або інших сумісних з нею систем, які здатні забезпечити як диференційно-розрізнювальну, так і функції накопичення; сприяння мобільності студентів і викладачів (усунення перешкод вільному пересуванню студентів і викладачів); забезпечення високоякісних стандартів вищої освіти; сприяння європейському підходу до вищої освіти (запровадження програм, курсів, модулів із "європейським" змістом); навчання протягом усього життя; спільна праця вищих навчальних закладів і студентів як компетентних, активних і конструктивних партнерів у заснуванні та формуванні Європейського простору вищої освіти.
Співпраця України та Європейського Союзу в галузі освіти і науки
Важко переоцінити важливість для України розвитку всебічних відносин з Європейським Союзом. Стаючи все більш впевнено провідним геополітичним гравцем, ЄС відіграє особливу роль як у зовнішній, так і внутрішній політиці нашої молодої незалежної держави. Власне, вже з кінця 1990-х років українська влада офіційно визначила, що інтеграція до ЄС є стратегічною метою країни, що відповідає, в цілому, очікуванням значної частини українського суспільства, створює надійні підстави для досягнення демократичного за змістом консенсусу в середовищі політичних еліт України.
ЄС також не раз заявляв, що виступає за поглиблений розвиток відносин з Україною, визнає її своїм стратегічним партером і навіть, вустами окремих своїх речників, не заперечував, що двері до нього для України можуть бути відчиненими. Незважаючи на явний дисбаланс прагнень Брюсселя і Києва, неспівпадіння єврооптимізму нової влади в Україні та помірної українофілії нового складу Єврокомісії, двосторонні відносини України з ЄС справді є важливими для поступу демократії, реалізації ідеалів верховенства права, зміцнення безпеки і політичної стабільності в усьому східноєвропейському регіоні.
Пройдений шлях: здобутки та питання, що вимагають критичного осмислення
Треба визнати, що допомога Україні з моменту її формування як незалежної держави з боку ЄС та його країн-учасниць є вкрай важливим, стабілізуючим фактором розвитку нашої держави. Без цієї підтримки, як у вигляді прямих інвестицій, кредитів, грантів, так і у формі сприяння допуску українських товарів на внутрішні ринки ЄС, український соціальний і політичний розвиток був би значно скромнішим.
Важко перецінити й роль політичної підтримки ЄС у рамках двостороннього діалогу та механізмів співпраці, визначених спершу Угодою про партнерство і співробітництво, а потім уточнених на основі Спільної стратегії ЄС щодо України та в інших документах політико-правового характеру. Без сумніву, не варто нехтувати тією позитивною роллю, яку відіграв ЄС, його чільні політики у правовому, мирному розв’язанні політичної кризи листопада минулого року. Окрім визнання дієвості такої допомоги у внутрішньополітичній стабілізації, саме „покликання” – запрошення ЄС офіційним Києвом, як правлячою елітою, так і тогочасною опозицію, в якості арбітра і „миротворця” вагомо засвідчили високий авторитет ЄС у нашій країні, ступінь політичної, ціннісної ваги європейського фактора в нашій внутрішній політиці, її здатність еволюціонувати від пострадянських до сучасних європейських правил поведінки учасників політичного процесу.
Попри всю важливість політичних та економічних аспектів двосторонніх взаємин, сфера наукового і освітнього співробітництва також лишається в полі зору як Києва, так і Брюсселя. Треба згадати насамперед надходження, які Україна отримала в рамках програми технічної допомоги для нових незалежних держав (колишніх республік СРСР) – ТАСІС. Такі критично важливі галузі української науки і техніки як, наприклад, виробництво і використання ядерної енергії, вироблення новітніх технологій, зокрема – космічних та інформаційних, отримували і продовжують отримувати значну допомогу від країн ЄС і Союзу в цілому.
У цій статті зупинимося лиш на окремих, а саме гуманітарних аспектах співробітництва в галузі освіти і науки України з ЄС, де загальна картина менш оптимістична, а, головне, результати співпраці майже не відомі представникам нашого науково-освітнього середовища.
Важливим кроком для інтеграції, або, скромніше висловимося, наближення вітчизняної освітянської та наукової спільноти до ЄС стало поширення дії програми „Темпус” на Україну. Нею встигло скористатися чимало національних навчальних закладів. Насамперед, це Київський, Одеський і Харківський національні університети, Тернопільська академія народного господарства та інші відомі в Україні ВНЗ. Оскільки з розпадом СРСР і загальним занепадом системи фінансування наукових інститутів НАН України саме університети та інші класичні вищі навчальні заклади при наявності належної кадрової бази були вимушені перейняти на себе турботу про розвиток частково фундаментальних і, значно більшою мірою, прикладних наук, не кажучи вже про гуманітарні науки. Якраз у царині виконання програм „Темпус” окремим ВНЗ вдалося налагодити продуктивні науково-освітні контакти з колегами з університетів Західної і Центральної Європи, навчатися сучасному менеджменту дослідницькими та освітніми проектами, перейняти вкрай потрібний досвід управлінської діяльності у сфері освіти і науки.
Варто згадати й те, що останніми роками Україна отримала доступ (щоправда, як представниця „третіх країн” для ЄС) і до програми „Еразмус Мундус”, що є додатковим важливим каналом її інтеграції в європейський освітній простір, оскільки відкриває певні можливості для прилучення до європейського освітнього середовища не лише викладачів, але й студентів, до того ж коштом ЄС.
Звичайно, зберігають певне значення й далі розвиваються програми дво- і тристоронньої співпраці між Україною і державами – членами ЄС. Добрі традиції такої співпраці в гуманітарній сфері на рівні міністерств і академій наук існує між Україною, Німеччиною, Австрією, меншою мірою – Францією, Великою Британією та деякими іншими членами ЄС. На жаль, ці програми доволі забюрократизовані, недосить гнучкі, обмежені за фінансовими ресурсами. Найгірша ж їх вада та, що доступ до участі в них для працівників українських університетів є ускладненим.
Очевидно, чимале значення має те, що все більше українських університетів стають учасниками двосторонньої співпраці з країнами – „старими” та „новими” членами ЄС. Однією з найбільш сталих форм такої співпраці є партнерство на довготривалій основі. Таких побратимів у країнах ЄС має вже чимало наших університетів, зокрема Національний університет „Києво-Могилянська Академія”, Львівський національний університет ім. І. Франка, університет „Львівська політехніка”, Чернівецький національний університет ім. Ю. Федьковича та інші столичні й регіональні науково-освітні центри. Інше питання: чи цей інструмент співпраці є ефективним, чи задовольняє він інтереси обох сторін? До того ж, співпраця українських колег з партнерами в такому форматі є ресурсно асиметричною. Тобто, ми очікуємо від своїх колег набагато більше, аніж можемо запропонувати їм.