Сторінка
4

Поема "Мойсей" — вершина творчості Івана Франка

І не йти до востоку;

З сього місця ні вперед, ні взад

Ти не зробиш і кроку».

І мертвецька тиша залягла

На устах всього люда,

І жахнувсь Авірон, і поблід,

Сподіваючись чуда.

Але чуда нема! Авірон

В сміх! А з сміхом тим в парі

По народі йшов клекіт глухий,

Як у градовій хмарі.

VIII

І піднявся завзятий Датан:

«Дарма грозиш, пророчиш!

Ось як я тобі правду скажу,

Може, й слухать не схочеш.

Признавайсь: не на теє ти вчивсь

У єгипетській школі,

Щоб, дорісши, кайдани кувать

Нашій честі і волі?

Признавайсь: не на те ти ходив

У єгипетську раду,

Щоб з мудрцями й жерцями кувать

На Ізраїля зраду?

Признавайся: було там у них

Віщування старинне,

Що від дуба й дванадцяти гіль

Власть Єгипту загине?

Знали всі, фараон і жерці,

Що той дуб і ті гілі —

Се Ізрайля дванадцять колін,

Розбуялих на Нілі.

І жахались, що мимо всіх праць,

І знущань, і катовань,

Той Ізраїль росте та росте,

Як та Нілова повінь.

Знали всі: як в гебрейській сім'ї

Родить первенця мати,

То в єгипетській мусить в той день

Первородне вмирати.

Та не знав ніхто ради на се,

Не придумав підмоги,

Тільки ти, перекиньчик, упав

Фараону під ноги.

І сказав: «Ти позволь їх мені

Повести у пустиню,

Я знесилю, і висушу їх,

І покірними вчиню».

І додержав ти слова, повів

Нас, мов глупу отару,

Фараону на втіху в піски,

Нам на горе і кару.

Скільки люду в пустині лягло!

Ті піски і ті скали

Сотням тисяч Ізрайля синів

Домовиною стали!

А тепер, коли з наших ватаг

Тільки жмінька лишилась

І Ізраїля сила грізна

По пісках розгубилась,

Коли дух наш хоробрий упав,

Мов нелітня дитина,

І завзяття пом'якло в душі.

Наче мокрая глина, —

Ти ведеш нас у сей Канаан,

Мов до вовчої ями.

Адже зверхником тут фараон

Над усіми князями!

Се ж безумство — тиснутися нам

Самохітно до пастки!

Чи нам тут воювать єгиптян,

Чи просити їх ласки?»

«О Датане, — промовив Мойсей, —

Не журися, мій сину!

Канаана тобі не видать,

Не гнуть гордую спину.

Ще одне повідаю тобі,

Небораче Датане:

При смерті тобі й п'яді землі

Під ногами не стане».

«Гей, гебреї! — Датан закричав.

Ви ж клялися Ваалуї

Чи ж забули так скоро свою

Учорашню ухвалу?

За каміння! Він кпить собі з нас,

Так, як кпив разів много.

Най загине він краще один,

Як ми всі через нього!»

«Най загине! — кругом загуло.

І ось тут йому й амінь!»

Тільки диво, ні одна рука

Не сягнула по камінь.

І Датан зміркувався як стій:

«Забирайся в тій хвили!

Щоб ми кров'ю твоєю під піч

Своїх рук не сквернили!»

І юрба, мов шалена, ревла:

«Забирайся ще нині!» .

І луна її рев, мов крутіє

Гураган по долині.

ІХ

Але ось підняв голос Мойсей

У розпалі гнівному,

Покотились слова по степу,

Наче розкоти грому.

«Горе,вам.вірті|му раби

На гардині, кумори

Бо ведуть вас, неначе сліпих,

Ошуканці і дурні.

Горе вам, бунтівничі уми!

Від Єгипту почавши,

Проти власного свого добра

Ви бунтуетесь завше.

Горе вам, непокірні, палкі,

Загорілі й уперті,

Тим упором, мов клином, самі

Унутрі ви роздерті.

Як кропива, ви руку жжете,

Що, мов цвіт, вас плекає;

Як бугай, бодете пастуха,

Що вам паші шукає.

Горе вам, що зробив вас господь

Всього людства багаттямі

Бо найвищий сей дар, буде ще

Вам. найтяжчим прокляттям!

Бо коли вас осяє господь

Ласки свої промінням,

Ви послів і пророків його

Поб'єте все камінням.

Кожду ж крапельку крові тих слуг

І чад своїх найкращих

Буде мстити Єгова на вас

І на правнуках ваших.

Буде бити і мучити вас,

Аж заплачете з болю

І присягнете в горю чинить

Його праведну волю.

Та як кара жорстока мине,

Знову карк ваш затвердне,

Черга злочинів, кар і жалю

Знов свій закрут оберне.

Горе вам, бо століття цілі

Житимете в тій школі,

Поки навчитесь плавно читать

Книгу божої волі!

Бачу образ ваш: в лісі пастух,

З бука чиру надерши,

У воді мочить, сушить, потім

Б'є, й толочить найперше.

Поки губка та зм'якне, як пух,

І візьметься в ній сила,

З-під удару підхопити вмить

Яру іскру з кресила. '^ '

Ти, Ізраїлю, чир той! Тебе

Так товктиме Єгова,

Поки зм'якнеш на губку й спіймеш

Іскру божого слова.

Ти підеш до своєї мети,

Як бидля в плуг нераде .

Горе тим, що Єгови кулак

На карки їх упадеї

Ти далеко в минуле глядиш

І в будущі дороги,

Та на близькі терни та пеньки

Все збиватимеш ноги.

Наче кінь той здичілий, летиш

У безодню з розгону

І колись за ярмо ще свою

Проміняєш корону.

Стережись, щоб обітниць своїх

Не відкликав Єгова,

Щоб за впертість на тобі однім

Не зламав свого словаї

І щоб він не покинув тебе

Всім народам для страху,

Як розтоптану красу змію,

Що здихає на шляху!»

Похилившися, слухали всі,

Мовчазливі, понурі,

Лиш у грудях сопло щось глухе,

Наче подихи бурі.

х

Добігало вже сонце до гір,

Величезне, червоне,

І було мов герой і пливак,

Що знесилений тоне.

По безхмарому небі плила

Меланхолія тьмяна,

І тремтіло шакалів виття,

Мов болючая рана.

Затремтіло щось людське, м'яке

В старім серці пророка,

І понизила лет свій на мить

Його дума висока.

Чи ж все буть йому кар вістуном

І погрозою в людях?

І, мов хоре, голодне дитя^

Щось захлипало в грудях.

«О Ізраїлю! Якби ти знав,

Чого в серці тім повно!

Якби знав, як люблю я тебеї

Як люблю невимовної

Ти мій рід, ти дитина моя,

Ти вся честь моя й слава.

В тобі дух мій, будуще моє,

І краса, і держава.

Я ж весь вік свій, весь труд - тобі дав

У незламнім завзяттю, —

Підеш ти у мандрівку століть

З мого духу печаттю.

Але ні, не самого себе

Я у тобі кохаю;

Все найкраще, найвище, що знав,

Я у тебе вкладаю.

О Ізрайлю, не тям ти сього

Богохульного слова:

Я люблю тебе дужче, повніш,

Ніж сам бог наш Єгова.

Міліони у нього дітей,

Всіх він гріє і росить, —

А у мене ти сам лиш, один,,,

І тебе мені досить, і

І коли з міліонів тебе

Вибрав він собі в слуги,

Я без вибору став твій слуга,

Лиш з любові і туги.

І коли він для себе бере

Твою силу робочу,

Я, Ізрайлю, від тебе собі

Нічогісько не хочу.

І коли він жадає кадил,

І похвали, й пошани,

Я від тебе невдячність прийму,

І наруги, і рани.

Бо люблю я тебе не лише

За твою добру вдачу,

А й за хиби та злоби твої,

Хоч над ними і плачу.

За ту впертість сліпую твою,

За ті гордощі духа,

Що, зійшовши на глупий свій шлях,

Навіть бога не слуха.

За брехливість твого язика,

За широке сумління,

Що держиться земного добра.

Мов ціпкеє коріння.

За безсоромність твоїх дочок,